– Те, що ти кажеш – жахливо, жахливо. Що ми можемо зробити?
– Нікому не довіряти, – відказала мати. – Це найперше й найважливіше. – Вона з притиском повторила: – Нікому.
Генет почала схлипувати.
– Чому ти так дивишся на мене? Якщо комусь тут і можна довіряти, то це мені. Я довела це довгими роками служби. Не слухай її, Імхотепе.
– Заспокойся, Генет, люба, заспокойся. Звісно, я тобі довіряю. Я добре знаю, що ти щира й віддана мені.
– Нічого ти не знаєш, – промовила Іса. – Ніхто з нас нічого не знає. Тому над нами й нависає небезпека.
– Ти звинувачуєш мене, – заскиглила Генет.
– Я нікого не можу звинувачувати. Я нічого не знаю напевне і не маю доказів – лише підозри.
Імхотеп пронизливо зиркнув на стару матір.
– І кого ж ти підозрюєш?
Та повільно відказала:
– Я підозрювала трьох людей. Спершу я думала на Іпі, але він загинув, тож мої підозри не виправдалися. Потім я подумала на іншу людину, однак у день смерті Іпі мені на думку спало дещо інше…
Вона замовкла.
– Горі й Камені в будинку? Накажи їх покликати. І нехай приведуть із кухні Ренісенб. А ще Кайт і Яхмоса. Я хочу дещо сказати вам усім.
Іса оглянула всю свою родину, яка зібралася в головній залі. Побачила спокійний м’який погляд Яхмоса, штучну посмішку Камені, питання в наляканих очах Ренісенб, безтурботність і байдужість Кайт, задумливу таємничість Горі, дратівливий страх на нервовому обличчі Імхотепа і жваву цікавість і – так – задоволення Генет.
Їй подумалося: «Їхні обличчя нічого не промовляють. На них лише ті емоції, які вони готові показати. Але якщо я маю рацію, щось мусить їх видати».
Уголос вона сказала:
– Я хочу дещо сказати всім вам, та спершу я поговорю з Генет, отут, при всіх.
Вираз обличчя служниці змінився – жвавість і задоволення кудись поділися. Вигляд у неї був наляканий. Голос звучав пронизливо та обурено.
– Ти підозрюєш мене, Ісо?! Я знала! Ти звинуватиш мене, і як же я, бідна нерозумна жінка, мушу захищатися? Мене засудять, а я так і лишуся непочутою.
– Так-таки й непочутою, – іронічно кинула Іса й помітила, що Горі посміхнувся.
Генет вела далі, усе істеричніше:
– Я нічого не зробила, я ні в чому не винна… Імхотепе, любий господарю, порятуй мене.
Вона кинулася на підлогу, обхопила його коліна. Той почав невдоволено лопотіти, поплескуючи Генет по голові.
– Ну справді, Ісо, я проти, це неприйнятно…
Мати обірвала його:
– Я нікого не звинувачувала. Я не звинувачую без доказів. Я лише прошу Генет пояснити сенс того, що вона сказала.
– Я нічого не говорила, нічого-нічого.
– А от і говорила, – заперечила Іса. – Я чула це на власні вуха – а чую я добре, хоч і бачу погано. Ти сказала, що знаєш щось про Горі. Що ти мала на увазі?
Горі дещо здивувався.
– Так, Генет, – сказав він. – Що ти про мене знаєш? Поділися з нами.
Служниця сіла навколішки й витерла очі. Вигляд у неї був обурений і непокірний.
– Нічого я не знаю, – відповіла вона. – Що я можу знати?
– Оце ми й намагаємося з’ясувати, – промовив Горі.
Генет стенула плечима.
– Я просто язиком молола.
Втрутилася Іса:
– Я нагадаю тобі, що ти сказала. Ти сказала, що хоч ми тебе і зневажаємо, ти багато знаєш про те, що відбувається в цьому будинку, і бачиш більше, ніж деякі розумні люди. А потім додала, що коли ти стикаєшся з Горі, то він дивиться на тебе так, ніби тебе не існує, ніби крізь тебе, ніби тебе немає.
– Він завжди так дивиться на мене, – ображено промовила служниця. – Так ніби я комашка, ніби я ніщо.
Іса повільно сказала:
– Ця фраза – ніби крізь мене, ніби мене немає – дещо мені нагадала. Генет заявила: «Краще б він дивився на мене». А далі вона розводилася про Сатіпі – так, про Сатіпі, мовляв, Сатіпі була розумна, але де вона тепер?
Стара обвела всіх поглядом.
– Нікого це не наштовхує на певні думки? Подумайте про Сатіпі, про Сатіпі, яка загинула… І пам’ятайте, що слід дивитися на людину – на людину, а не на те, чого немає…
На мить запала мертва тиша, а потім Генет заверещала. То був гучний крик на високій ноті, крик щирого жаху. Вона нескладно вигукувала:
– Я не… врятуй мене, господарю, не дозволяй їй… Я нічого не казала… нічого.
Імхотеп знавіснів.
– Ну це вже занадто, – заревів він. – Я не дозволю залякувати і звинувачувати цю бідну жінку. Що вона тобі зробила? За твоїми ж власними словами, нічого.
Із властивою йому обережністю втрутився Яхмос:
– Батько має рацію. Якщо у тебе є конкретні звинувачення проти Генет, озвуч їх.
– Я її не звинувачую, – повільно промовила Іса.