Вона зіперлася на свій костур. Вигляд у неї був зіщулений. Говорила вона статечно й поважно.
Яхмос діловито повернувся до Генет.
– Іса не звинувачує тебе в тих бідах, які сталися з нами, але якщо я правильно її розумію, їй здається, що ти щось приховуєш. Тож, Генет, якщо тобі щось відомо, про Горі чи про когось іншого, настав час сказати. Тут, при всіх. Говори. Що ти знаєш?
Служниця похитала головою.
– Нічого.
– Добре подумай над своєю відповіддю, Генет. Знання небезпечне.
– Я нічого не знаю, клянуся. Клянуся Великою еннеадою, і богинею Маат, і самим Ра.
Генет тремтіла. В її голосі не чулося звичного скімлення. Він звучав щиро та святобожно.
Іса глибоко зітхнула. Нахилилася. Пробурмотіла:
– Проведіть мене до покою.
Горі та Ренісенб схопилися, щоб допомогти.
Стара заперечила:
– Ні, Ренісенб. Нехай Горі.
Вона зіперлася на нього, йдучи до свого покою. Звівши на чоловіка очі, побачила, що його обличчя напружене та нещасне.
Іса пробурмотіла:
– Що скажеш, Горі?
– Ти вчинила дуже нерозважливо, Ісо, дуже немудро.
– Я мусила знати.
– Так, але ти страшенно ризикувала.
– Я розумію. То ти вважаєш так само?
– Певний час я так думав, але доказів немає. І натяку на доказ. І навіть тепер, Ісо, в тебе немає доказів. Усе це в твоїй голові.
– Я знаю, і цього вже достатньо.
– Може, і достатньо, а можливо, навіть забагато.
– Ти про що? А, так, звісно.
– Бережи себе, Ісо. Бо відтепер і ти в небезпеці.
– Ми мусимо діяти швидко.
– Так, але що ми можемо зробити? Потрібні докази.
– Я знаю.
Але більше вони нічого одне одному сказати не могли. До Іси вибігла її маленька рабиня. Горі залишив стару жінку під опікою помічниці і, похмурий та замислений, пішов.
Маленька рабиня теревенила й метушилася навколо Іси, але та, здавалося, нічого не помічала. Вона почувалася старою, хворою, змерзлою… Знову повернулася думками до кола уважних очей, які спостерігали за нею, поки вона говорила.
Лише на одному обличчі промайнув страх і розуміння – чи вона помиляється? Чи впевнена вона в тому, що бачила? Зрештою, зір підводить її.
А втім, вона була певна. Не стільки вираз обличчя, скільки раптова напруга в усьому тілі, застиглість, ступор. Лише одна людина зрозуміла сенс її недоладних слів. Адже в них була вбивча безпохибна правда.
Розділ дев’ятнадцятий. Літо: місяць другий, день п’ятнадцятий
– Ну, тепер, коли ми все тобі виклали, Ренісенб, що ти скажеш?
Дівчина непевно перебігала очима з батька на Яхмоса. Голова відмовлялася ясно думати.
– Не знаю, – беземоційно промовила вона.
– За звичайних обставин, – вів далі Імхотеп, – у нас було б багато часу на обговорення. В мене є інші родичі, ми могли б перебирати кандидатури, аж поки не знайшли б чоловіка, який найкраще тобі пасує. Але все таке бентежне – так, життя бентежне.
Голос його зірвався. Він продовжив:
– Ось як воно склалося, Ренісенб. Тепер смерть дивиться в обличчя нам трьом. Яхмосові, тобі, мені. Кого вона забере наступним? Тож я мушу привести справи до ладу. На той випадок, якщо з Яхмосом щось трапиться, тобі, моїй єдиній доньці, потрібен чоловік, який буде поруч і розділить із тобою твій спадок і відповідатиме в господарстві за все те, чого не може робити жінка. Бо ніхто не знає, у який момент мене може не стати.
Горі – так я написав у своєму заповіті – візьме опіку над дітьми Собека, а також над дітьми Яхмоса у разі його смерті. Яхмос так сам захотів – вірно, сину?
Той кивнув.
– Горі завжди був близький мені. Він мені як рідний.
– Так, так, – відповів Імхотеп. – Але факт у тому, що він якраз не рідний. А Камені – так. Тож якщо все зважити, Ренісенб, зараз він для тебе найкраща кандидатура. То що ти скажеш, дочко?
– Я не знаю, – повторила та.
У неї була жахлива слабкість.
– Він вродливий і милий, ти згодна?
– О, так.
– Але ти не хочеш виходити за нього? – м’яко запитав Яхмос.
Ренісенб удячно глянула на брата. Він був упевнений, що її не слід квапити чи змушувати робити те, чого вона не хоче.
– Я справді не знаю, чого хочу. – Вона поспішила додати: – Я розумію, це по-дурному, але сьогодні я взагалі по-дурному поводжуся. Мабуть, це позначається напруга, в якій ми всі останнім часом живемо.
– Поряд із Камені ти будеш у безпеці, – наполіг Імхотеп.
Яхмос запитав батька:
– А ти не думав, що Ренісенб можна було б видати за Горі?
– Так, це теж можливо…
– Його дружина померла, коли він був іще молодий. Ренісенб добре знає його, і він їй подобається.
Вона сиділа як у тумані, поки чоловіки говорили. Це її весілля вони обговорювали, і Яхмос намагався допомогти їй вирішити, чого вона насправді хоче, але дівчина почувалася неживою, наче дерев’яна лялька Теті.