Раптом, перервавши їх, так ніби взагалі не чула, Ренісенб промовила:
– Я вийду за Камені, якщо ви вважаєте, що це правильно.
Імхотеп вигукнув щось утішне і пішов із зали. Яхмос підійшов до сестри. Поклав їй руку на плече.
– Ти хочеш цього, Ренісенб? Ти будеш щаслива в цьому шлюбі?
– А чому б мені не бути щасливо? Камені вродливий, веселий і добрий.
– Я знаю, – чутно було, що Яхмос вагався і відповідь Ренісенб його не влаштовувала. – Але твоє щастя важливе, Ренісенб. Не можна дозволяти батькові змушувати тебе робити те, чого ти не хочеш. Ти ж знаєш, який він.
– О так, так, якщо йому спаде щось на думку, всі мусять підкоритися.
– Не обов’язково, – твердо відказав Яхмос. – Я не дам згоди, якщо ти проти цього шлюбу.
– Яхмосе, ти завжди підтримуєш батька.
– Але не цього разу. Він не може змусити мене погодитися, і я цього не зроблю.
Ренісенб звела на нього очі. Яким непохитним здавалося його зазвичай боязке обличчя.
– Ти такий добрий до мене, Яхмосе, – вдячно сказала вона. – Але це не тому, що я піддалася на примус. Ми з Камені побудуємо нову родину й житимемо, як і належить сестрі та братові.
– Ну, якщо ти впевнена…
– Я впевнена, – відказала дівчина і, ніжно йому всміхаючись, вийшла із зали на ґанок.
Перетнувши подвір’я, вона підійшла до берега ставка, де Камені бавив Теті.
Ренісенб підійшла до них тихо-тихо і спостерігала, не сповіщаючи про свою появу. Камені, як завжди веселий, здавалося, насолоджувався грою не менш, ніж сама дитина. На серці матері потеплішало. Вона подумала: «Він буде хорошим батьком для Теті».
Потім Камені повернув голову, побачив Ренісенб і зі сміхом випростався.
– Лялька Теті тепер жрець Ка, – сказав він. – Вона приносить жертви й править церемонії в гробниці.
– Ляльку тепер звуть Меріптах, – додала Теті дуже серйозно. – В нього двоє дітей і ще є писар, як Горі.
Камені розсміявся.
– Теті дуже розумна, – похвалив він. – А ще сильна і вродлива.
Він перевів погляд з дитини на Ренісенб, і в його пестливому погляді вона прочитала: він думає про дітей, яких вона колись йому народить.
Від цього дівчина відчула легке збудження і водночас раптовий пронизливий жаль. Їй би хотілося, щоб цієї миті він бачив тільки її. Вона подумала: «Чому ж він не може бачити Ренісенб окремо від усього»?
Відчуття швидко минуло, і вона лагідно всміхнулася йому.
– Батько говорив зі мною, – повідомила вона.
– І ти дала згоду?
Хвильку вона повагалася, а потім відповіла:
– Так.
Вона дала остаточну відповідь, от і все. Все влаштовано. Якби ж вона ще не почувалася такою втомленою та заціпенілою.
– Ренісенб.
– Що, Камені?
– Прогуляєшся зі мною річкою в човні? Мені завжди хотілося це зробити.
Як дивно, що він це сказав. У першу мить, побачивши його, вона подумала про квадратне вітрило, річку та усміхнене обличчя Хая. Але тепер вона забула Хая, і на його місці, під вітрилом, на ріці, буде Камені, який сидів і дивився їй у вічі.
То смерть. Смерть зробила це з тобою. Ти кажеш: «Я відчуваю се і те». Ти кажеш, але насправді нічого не відчуваєш. Мертві є мертві. Пам’яті не існує…
Так, але лишалася Теті. То було життя, продовження життя. Так само води щорічного розливу ріки забирали старе й готували ґрунт до нових посівів.
Як сказала Кайт, жінки цього дому мають триматися разом. Хто вона, зрештою, така? Просто одна з жінок у цьому домі – і немає жодної різниці, як її кличуть.
Тут вона почула голос Камені, наполегливий, стривожений.
– Про що ти замислилася, Ренісенб? Часом ти літаєш так далеко… То ти поплаваєш зі мною на човні?
– Так, Камені, поплаваю.
– І Теті теж візьмемо.
Це неначе сон, думалося Ренісенб, – човен і вітрило, і Камені, і сама вона, і Теті. Вони втекли від смерті, від страху смерті. То був початок нового життя.
Камені говорив, а вона відповідала як у трансі… «Це моє життя, – подумала вона, – звідси вже не втекти. – І спантеличено: – Але чому я думаю про втечу? Що то за місце, куди мені хочеться відлетіти?»
І знову перед її очима виник маленький грот поряд із гробницею і як вона сидить, підтягнувши до себе одне коліно й поклавши долоню під підборіддя…
Вона подумала: «Там я почувалася вирваною з життя, а життя отут, оце, і звідси немає порятунку аж до смерті…»
Камені причалив до берега й зійшов на землю. Переніс на сушу Теті. Дитина схопилася за нього й розірвала нитку амулета, який він носив на шиї. Амулет упав Ренісенб під ноги. Вона підняла його. То був знак Анх[9] з електрума й золота.