Ренісенб засмучено вигукнула:
– Він погнувся. Пробач. Мені шкода. Обережно, – додала вона, коли Камені забрав амулет у неї. – Він може зламатися.
Але сильні пальці молодика зігнули амулет іще сильніше, навмисне розламавши його навпіл.
– О, що ти наробив?
– Візьми собі половину, Ренісенб, а я візьму іншу. То буде наш знак, що ми половинки цілого.
Він дав його їй, і в той момент, коли вона простягнула руку, щоб узяти його, щось клацнуло у неї в голові, і вона різко вдихнула.
– Що таке, Ренісенб?
– Нофрет.
– Тобто, Нофрет?
Ренісенб говорила зі жвавою впевненістю.
– Зламаний амулет у скрині Нофрет. Це ти їй дав його… Ти і Нофрет… Тепер я все зрозуміла. Тепер ясно, чому вона була така нещасна. І я знаю, хто приніс її скриньку в мій покій. Я все знаю… Не бреши мені, Камені. Кажу тобі, я знаю.
Він не заперечував. Стояв і спокійно дивився на неї, не зводячи очей. Коли нарешті заговорив, його голос звучав поважно, він не посміхався.
– Я не брехатиму тобі, Ренісенб.
На мить Камені замислився, ніби збираючись із думками.
– В певному сенсі я навіть радий, що ти дізналася, Ренісенб. Але все не зовсім так, як тобі здається.
– Ти дав їй зламаний амулет, як збирався дати й мені – на знак того, що ви половинки одного цілого. Ти сам так сказав.
– Ти сердишся, Ренісенб, і мене це тішить, бо означає, що ти любиш мене. Але водночас я хочу, щоб ти зрозуміла. Я не давав того амулета Нофрет. Це вона дала його мені…
Він замовк.
– Ти можеш мені не вірити, але це правда. Клянуся, що це правда.
Ренісенб повільно відказала:
– Не скажу, що я тобі не вірю… Це цілком може бути правдою.
Похмуре нещасне обличчя Нофрет виникло в неї перед очима. Камені вів далі, затято, по-хлопчачому…
– Спробуй зрозуміти, Ренісенб. Нофрет була дуже вродлива. Мені це лестило, було приємно, та й кому не було б? Але я ніколи не кохав її насправді.
Ренісенб раптом пронизало жалістю. Ні, Камені не кохав Нофрет, але вона кохала його, кохала розпачливо, відчайдушно. Якраз отут, на цьому місці біля Нілу Ренісенб говорила з Нофрет того ранку, пропонуючи їй підтримку та дружбу. Вона добре пам’ятала, як темна хвиля ненависті й страждань виплеснулася з її співрозмовниці назовні. Тепер стало ясно чому. Бідолашна Нофрет – наложниця зарозумілого літнього чоловіка, краяла собі серце любов’ю до безтурботного молодика, якому була байдужа чи майже байдужа.
Камені з почуттям продовжував:
– Чи розумієш ти, Ренісенб, щойно я приплив сюди, то одразу закохався в тебе? Відтоді як я тебе побачив, я більше ні про кого не міг думати. І Нофрет добре це розуміла.
Так, подумала Ренісенб, Нофрет це розуміла. А зрозумівши, зненавиділа Ренісенб, і дівчина її не винуватила.
– Я не хотів писати листа твоєму батькові. Не хотів більше вплутуватися в інтриги Нофрет. Але то було складно. Подумай, і зрозумієш – то було складно.
– Так, так, – нетерпляче промовила Ренісенб. – І це не має жодного значення. Лише Нофрет має значення. Вона була дуже нещасна. Гадаю, вона дуже сильно тебе кохала.
– Ну, а я її не кохав, – дратівливо відказав Камені.
– А ти жорстокий, – кинула вона.
– Ні, просто я чоловік. Мене бісить, коли жінка починає страждати за мною, це проста істина. Я не хотів Нофрет. Я хотів тебе. О, Ренісенб, ти не можеш лютитися на мене за це.
Ренісенб мимоволі посміхнулася.
– Я не хочу, щоб між нами були сварки через Нофрет, покійну Нофрет. Я кохаю тебе, Ренісенб, і це єдине, що має значення.
«Так, – подумки погодилася дівчина, – це єдине, що має значення…»
Вона поглянула на Камені, який стояв, похиливши голову набік, з благальним виразом на впевненому обличчі. Він здавався ще зовсім юним.
Ренісенб подумала: «Він має рацію. Нофрет померла, а ми живі. Тепер я розумію, за що вона ненавиділа мене, і мені шкода, що вона страждала, але це не моя провина. І Камені теж не винний у тому, що кохав мене, а не її. Так буває».
Теті, яка бавилася на березі, підійшла й посмикала матір за руку.
– Пішли додому, мам? Мамо, пішли додому?
Ренісенб глибоко зітхнула.
– Так, – погодилася вона, – пішли додому.
Вони попрямували до будинку, Теті побігла вперед. Камені зітхнув із задоволенням.
– Добра ти, Ренісенб, і мила. Між нами нічого не змінилося?
– Ні, Камені. Усе так само.
Він додав тихіше:
– Там, на річці, я був дуже щасливий. А ти, Ренісенб, ти почувалася щасливою?
– Так, я була щаслива.
– У тебе був щасливий вигляд. Але здавалося, ти думала про щось дуже далеке. Мені хотілося б, щоб ти думала про мене.