– Я думала про тебе.
Він узяв її за руку, і вона не відняла своєї. Він дуже ніжно тихесенько проспівав:
– Сестра моя, мов дерево персеї…
Він відчув, як її рука тремтить у його руці і як прискорено б’ється її серце, і нарешті заспокоївся…
Ренісенб викликала Генет до себе.
Служниця, яка зайшла в покій квапливими кроками, різко зупинилася, побачивши дівчину з відкритою скринькою для прикрас у руках. Усередині лежав зламаний амулет, а обличчя Ренісенб було напруженим і злим.
– Це ти принесла скриньку до мого покою, чи не так, Генет? Ти хотіла, щоб я побачила амулет. Хотіла, щоб одного дня я дізналася…
– Дізналася, в кого друга половинка? Бачу, тепер ти знаєш. Ну, завжди краще знати, хіба ні, Ренісенб?
Генет зловтішно розсміялася.
– Ти хотіла, щоб від цього знання мені стало боляче, – промовила Ренісенб. Лють її палала розпеченим залізом. – Тобі ж так подобається робити людям боляче. Ніколи й нічого ти не скажеш навпрямки. Ти чекатимеш, вичікуватимеш, аж поки не настане слушний момент. Ти ж нас усіх ненавидиш, чи не так? І завжди ненавиділа.
– Та що ти таке кажеш, Ренісенб? Я впевнена, ти не серйозно!
Але голос служниці уже не скиглив. У ньому чувся хитромудрий тріумф.
– Ти хотіла розсварити нас із Камені. Що ж, тобі не вдалося.
– О, Ренісенб, не сумніваюся, що ти дуже великодушна і вмієш прощати. Не те, що Нофрет, еге ж?
– Давай не будемо про Нофрет.
– Так, певно краще не говорити про неї. Камені вродливий, та й щасливчик до того ж. Пощастило йому, що Нофрет вмерла саме тоді. Вона могла завдати йому багато клопоту. Вплинувши на твого батька. Їй не сподобалося б, якби Камені схотів узяти тебе за дружину, ох як не сподобалося б. Власне, я думаю, вона не дала б вам одружитися. Я цього певна.
Ренісенб глянула на служницю з холодною огидою.
– Твої слова завжди отруйні, Генет. Жалять, як скорпіон. Але тобі не вдасться засмутити мене.
– Це чудово, чи не так? Ти, мабуть, сильно закохана. Ох, цей Камені – вродливий юнак і вміє співати любовні пісні. Не бійся, він завжди отримуватиме все, чого забажає. Я просто в захваті від нього, кажу тобі. Він завжди здається таким прямим і щирим.
– Ти про що, Генет?
– Та ні про що, просто кажу тобі, що я в захваті від Камені. І я впевнена, що він насправді прямий і щирий. В нього це не роблене. Все це так схоже на казки співців на ярмарках. Бідний писар одружується на доньці господаря з великим посагом, і вони живуть разом довго та щасливо. Дивовижно, як цим вродливим хлопцям вічно щастить.
– Я мала рацію, – видобула Ренісенб. – Ти справді нас ненавидиш.
– Ох, Ренісенб, ну як ти можеш так казати, знаючи, що я гарувала на вас, відколи твоя мати померла?!
Втім, вона не скиглила, а говорила з тим самим зловісним тріумфом.
Ренісенб опустила очі на скриньку з прикрасами і раптом зрозуміла іще дещо.
– Це ти підклала сюди намисто із золотими левами. Не опирайся, Генет. Я знаю, що це ти.
Тріумф у голосі служниці збляк. Здається, вона злякалася.
– А що мені було робити, Ренісенб. Я злякалася…
– Тобто, злякалася?
Генет підійшла ближче й понизила голос.
– Це вона подарувала його мені. Нофрет, я маю на увазі. Незадовго до смерті. Я отримала від неї кілька подарунків. Вона була щедрою, взагалі-то. О так, вона завжди була щедрою.
– А точніше, вона добре тобі платила.
– Недобре так казати, Ренісенб. Але я тобі все розповім. Вона подарувала мені намисто з левами, аметистову брошку та ще щось. Але потім, коли пастушок розповів ту історію про жінку з левовим намистом, я… ну, я злякалася. Подумала, що, можливо, тепер усі вважатимуть, що це я отруїла Яхмоса. От я і поклала намисто до скриньки.
– Це правда, Генет? Ти хоч колись кажеш правду?
– Клянуся, Ренісенб, це правда. Я злякалася…
Ренісенб із цікавістю глянула на служницю.
– Ти тремтиш. Так ніби тобі і зараз страшно.
– Так, страшно… І на те є причини.
– Які? Скажи мені.
Генет облизала тонкі губи. Вона скосила очі, озирнулася. Тепер вона дивилася, як загнаний звір.
– Скажи мені, – повторила Ренісенб.
Генет похитала головою. Вона непевно відповіла:
– Нема чого казати.
– Забагато ти знаєш, Генет. Завжди знала забагато. Тобі це подобалося, але тепер це просто небезпечно. Еге ж?
Служниця похитала головою. Потім злостиво розсміялася.
– Зачекай, Ренісенб. Одного дня я триматиму цей будинок у своїх руках і розколю його, як горіх. Зачекай і побачиш.
Дівчина випросталася.
– Мені ти шкоди не завдаси, Генет. Мама тобі не дозволить.