– А Камені хіба не може приглянути за робітниками?
– Камені? Хто такий Камені? В мене немає сина з таким іменем.
– Камені, писар. Камені, який стане моїм чоловіком.
Батько витріщився на неї.
– Твоїм, Ренісенб? Але ти виходиш за Хая.
Вона зітхнула, але нічого більше не сказала. Здавалося, повертати його в теперішнє – жорстоко. Однак за якийсь час Імхотеп звівся на ноги і раптом вигукнув:
– Звісно, Камені! Він пішов передати декілька вказівок нагляднику пивоварні. Я мушу приєднатися до нього.
Він пішов геть, хоч і бурмочучи собі під ніс, але ходою, що нагадувала колишню, і це трохи потішило Ренісенб.
Можливо, його свідомість затуманилася лише тимчасово.
Ренісенб озирнулася. Було щось зловісне в сьогоднішній тиші на подвір’ї та в будинку. Діти бавилися на дальньому березі ставка. Кайт із ними не було, тож дівчина замислилася, де вона.
Аж раптом на ґанок вийшла Генет. Роззирнулася, а тоді тихцем підійшла до Ренісенб. Вона знов говорила притлумлено й улесливо.
– Я чекала, поки ти лишишся сама, Ренісенб.
– Навіщо, Генет?
Служниця стишила голос.
– У мене для тебе повідомлення, від Горі.
– І що ж він повідомляє? – поцікавилася Ренісенб.
– Він просить тебе піднятися до гробниці.
– Зараз?
– Ні, за годину до заходу сонця. Так він сказав. Якщо його не буде, коли ти прийдеш, дочекайся. Він сказав, що це важливо.
Генет замовкла і додала:
– Я чекала, поки ти лишишся сама, щоб нас ніхто не підслухав.
Вона ковзнула назад у будинок.
Ренісенб стало веселіше. Дівчина була рада, що піде до гробниці, де зможе побути в мирі й тиші. Рада, що побачить Горі й спокійно з ним про все поговорить. Єдине, що її трохи здивувало, то це те, що він передав своє повідомлення через Генет.
А втім, хоч якою підступною та була, вона добросовісно все передала.
«І чого б я взагалі мала боятися Генет? – подумала Ренісенб. – Я сильніша за неї».
Дівчина гордовито випросталася. Вона почувалася такою впевненою і дуже живою…
Переказавши Ренісенб повідомлення, Генет повернулася до комори. Вона тихо посміялася сама до себе і схилилася над безладною купою простирадл.
– Невдовзі нам знадобиться ще, – радісно звернулася вона до них. – Чуєш, Ашаєт? Тепер я тут господарка й кажу тобі: незабаром у твій льон ще одне тіло загорнуть. І чиє, як ти думаєш? Хі-хі-хі! Не надто ти вплинула на справи, еге ж? Ані ти, ані брат твоєї матері, номарх! Хіба можете ви чинити справедливість у такому світі? Скажи мені!
За пачками льону щось заворушилося. Генет повернула голову. На неї, закривши їй рота й носа, обвалився великий стос простирадл. Чиїсь невмолимі руки обмотували її тканиною, як мумію, аж поки вона не припинила смикатися.
Розділ двадцять третій. Літо: місяць другий, день сімнадцятий
Ренісенб сиділа на вході до гроту, дивлячись на Ніл і загубившись у власних мріях.
Здавалося, минуло стільки часу, відколи вона вперше сиділа тут, повернувшись до батьківського дому. То був день, коли вона так весело заявила, що тут нічого не змінилося, що все в цьому будинку лишалося таким самим, як і вісім років тому, коли вона звідси їхала.
Вона згадала тепер, як Горі сказав їй, що вона сама вже не та Ренісенб, якою пішла звідси із Хаєм, а вона впевнено відповіла, що невдовзі нею стане.
А тоді Горі заговорив про зміни, які відбуваються зсередини, про гниль, яка не проявляється зовні.
Тепер дівчина зрозуміла, що він мав тоді на увазі. Він намагався підготувати її. Вона була така самовпевнена, така сліпа, приймаючи на віру те, якою здавалася її родина на позір.
А потім приїхала Нофрет і відкрила їй очі…
Так, приїзд Нофрет. Усе почалося з цього.
Нофрет привезла із собою смерть…
Лихою вона була чи ні, але з нею точно прийшло лихо…
І воно досі лишалося з ними.
Ренісенб востаннє дозволила собі порозважити над думкою про те, що причиною всьому був злий дух Нофрет…
Нофрет, злостива і мертва…
Чи Генет, злостива й жива… Генет, оманлива, підлеслива, догідлива Генет…
Ренісенб здригнулася, пересмикнула плечима й повільно звелася на ноги.
Далі чекати на Горі вона не могла. Сонце от-от сяде. Цікаво, подумала дівчина, чому він не прийшов?
Вона встала, роззирнулася й почала спускатися стежкою в долину під скелею.
Так тихо було о цій вечірній порі. Тихо й гарно, подумалося їй. Що ж затримало Горі? Якби він прийшов, вони нарешті змогли б побути разом…
У них лишилося не так багато часу. Адже невдовзі вона стане дружиною Камені…
Невже вона справді збирається вийти за Камені? Ошелешено, вона скинула з себе апатію, в якій так довго перебувала. Почувалася, ніби хворий, що прокинувся від пропасного сну. В ступорі, викликаному страхом і непевністю, вона погоджувалася на все, що їй пропонували.