– Смерть є смерть.
– Ні, Ренісенб, сьогодні ти стоїш перед обличчям життя, а не смерті. З ким ти його розділиш? З Камені чи зі мною?
Дівчина дивилася вдалину, її погляд перетинав долину внизу, сягаючи срібної стрічки Нілу.
Вона дуже ясно згадала, як усміхався Камені, сидячи того дня в човні навпроти неї.
Вродливий, сильний, веселий… Вона знову відчула трепет і пульсацію крові. Тоді вона кохала Камені. Вона кохає його і тепер. Камені міг би зайняти місце, що колись належало Хаєві.
Вона подумала: «Ми будемо щасливі разом, так, щасливі. Ми житимемо разом, насолоджуватимемося одне одним, а потім народимо сильних і гарних дітей. У нас будуть насичені дні, повні роботи… та дні відпочинку, коли ми прогулюватимемося по ріці… Життя знову стане таким, яким я знала його з Хаєм… Невже я можу просити більшого? Та й навіщо?»
Тоді повільно, дуже повільно вона обернулася до Горі. Так ніби мовчки поставила йому запитання.
Немов угадавши це, він відповів:
– Коли ти була дитиною, я любив тебе. Мені подобалося твоє зосереджене обличчя і те, з якою впевненістю ти приходиш до мене й просиш полагодити зламані іграшки. І от, після восьми років розлуки ти повертаєшся і приходиш знову, і приносиш мені свої думки. А мислиш ти, Ренісенб, не так, як решта твоєї родини. Твій розум не руйнує сам себе, намагаючись сховатися за товстими стінами. Твій розум, як і мій, прагне ген до обрію, бачить світ змін, світ нових ідей, світ, де можливо все, якщо маєш сміливість і далекоглядність…
– Я знаю, Горі, я знаю. Я відчувала це поряд із тобою. Але не весь час. Будуть моменти, коли моя думка не зможе ринути за твоєю, коли я буду сама…
Вона збилася, не здатна знайти слів, щоб сформулювати свої суперечливі думки. Вона не уявляла собі, яким би могло бути її життя з Горі. Попри його доброту й любов до неї, він завжди лишатиметься в певному розумінні недосяжним, незбагненним. Разом вони ділитимуть моменти краси й наповненості – але як же їхнє буденне життя?
В якомусь пориві вона простягнула до нього руки.
– О Горі, вибери за мене. Скажи мені, що робити!
Він усміхнувся дитині, яка, можливо, востаннє, говорила в Ренісенб, але рук її не взяв.
– Я не можу сказати тобі, що робити зі своїм життям, Ренісенб, бо воно – твоє, і лише ти можеш вирішувати.
Тоді Ренісенб зрозуміла, що тут вона не отримає допомоги, що тут ніхто не поспішатиме збурити в ній почуття, як це зробив Камені. Якби Горі лишень торкнувся її… але він не торкнувся.
І раптом вибір чітко означився перед нею: просте життя чи складне. В ту мить вона відчула сильну спокусу розвернутися і піти стежкою вниз, до звичайного знайомого щасливого життя, до життя, яке вона вже мала з Хаєм. У такому житті була безпека – вона могла б ділити з Камені щоденні радості й жалі, нічого не боячись, окрім старості й смерті…
Смерть… Думки її зробили коло, від життя повернувшись знову до смерті. Хай помер. Камені, можливо, теж помре, і тоді його обличчя, як і обличчя Хая, повільно зітреться з її пам’яті…
Вона поглянула на Горі, який тихо стояв поряд. Дивно, подумалося їй, вона ніколи не звертала уваги на його зовнішність… Їй це ніколи не було потрібно…
Вона заговорила, і голос її звучав як тоді, коли вона сповістила, що мусить сама пройти стежкою Нофрет на заході сонця.
– Я вирішила, Горі. Я розділю своє життя з тобою, хай там що чекає на нас попереду, і буду поруч до самої смерті…
І в обіймах Горі, з раптовим новим відчуттям насолоди від його близькості, Ренісенб вдихнула життя в усій його тріумфальній повноті.
«Якби Горі помер, – подумала вона, – його я не забула б! Горі – пісня, що завжди лунатиме в моєму серці… А це означає, що смерті більше немає…»
КІНЕЦЬ