Служниця стала навколішки, обхопила його коліна і з театральною виразністю витерла сльози з очей.
– Радий бачити, Генет. У тебе все добре, ти щаслива? Така ж віддана, як і завжди – це звеселяє мені серце…
А мій незрівнянний Горі, такий розумний, завжди з пером і своїми підрахунками. Справи йдуть успішно? Певен, що так…
Коли Імхотеп з усіма привітався і гамір почав затихати, господар підняв руку, вимагаючи тиші, й чітко і гучно заговорив.
– Сини мої та дочки, друзі. Я маю дещо вам повідомити. Як ви знаєте, багато років я був, у певному розумінні, самотнім чоловіком. Моя дружина (ваша мати, Яхмосе й Собеку) й моя сестра (твоя мати, Іпі), – обидві відійшли до Осіріса багато років тому. Тож я привіз вам, Сатіпі та Кайт, третю сестру. Вона житиме разом із вами. Познайомтеся, це моя наложниця, Нофрет, яку ви маєте любити з любові до мене. Вона приїхала зі мною з Півночі, з Мемфіса, і лишиться тут із вами, коли мені знову доведеться поїхати.
З цими словами він за руку вивів уперед жінку. Вона стояла поряд із ним, відкинувши голову, примруживши очі, зверхня і вродлива.
Ренісенб, украй здивована, подумала: «Яка вона молода, певно, навіть молодша за мене».
Нофрет стояла нерухомо. На її губах блукала легка посмішка, у якій була радше зневага, ніж бажання сподобатися. В неї були зовсім прямі чорні брови, шкіра насиченого бронзового кольору й такі довгі й пухнасті вії, що за ними було важко розгледіти очі.
Родина, спантеличена, мовчки витріщалася на неї. З легким роздратуванням у голосі Імхотеп прорік:
– Ну ж бо, діти, привітайте Нофрет. Хіба ви не знаєте, як вітають наложниць, яких батько привозить додому?
Непевно, затинаючись, родина привітала Нофрет. Імхотеп із перебільшеною сердечністю, яка мала, певно, приховати його зніяковіння, жваво промовив:
– Це вже краще. Нофрет, зараз Сатіпі, Кайт і Ренісенб відведуть тебе в жіночу половину. Де скрині? Їх винесли на берег?
Дорожні скрині з округлими кришками почали виносити з баржі. Імхотеп звернувся до Нофрет:
– Твої прикраси і вбрання у повній цілості. Пропильнуй за тим, як їх розкладатимуть.
Потім, коли жінки пішли, він повернувся до синів.
– Як тут наше господарство? Усе гаразд?
– Нижні поля, які ми дали в користування Нахт… – почав був Яхмос, але батько його обірвав:
– Жодних подробиць, милий Яхмосе. Подробиці можуть зачекати. Сьогодні ми розважаємося. Завтра ти, я та Горі візьмемося до справ. Давай, Іпі, ходімо в будинок. Який ти вже високий, вищий за мене!
Собек сердито крокував за батьком та Іпі. Він пробурмотів на вухо Яхмосові:
– Прикраси та вбрання, чув? Ось куди пішли прибутки від північних земель. Наші прибутки.
– Тс-с, – прошепотів Яхмос. – Батько почує.
– Ну то й що? На відміну від тебе, я його не боюся.
Коли вони вже опинилися в будинку, Генет прийшла в Імхотепів покій, щоб приготувати все для купелі господаря. Вона розсипалася посмішками.
Імхотеп перестав випромінювати захисну привітність.
– Ну, Генет, що скажеш про мій вибір?
Хоча чоловік і збирався в цій ситуації діяти з позиції сили, та все ж добре знав, що приїзд Нофрет викличе бурю – принаймні в жіночій половині будинку. Генет була не така. Надзвичайно віддане створіння. Вона його не розчарувала.
– Вона вродлива! Дуже вродлива. Яке волосся, яка фігура! Вона тебе варта, Імхотепе, що іще я можу сказати? Твоя мила дружина була б рада, що така супутниця розраджуватиме тебе.
– Гадаєш, Генет?
– Упевнена, Імхотепе. Після стількох років скорботи настав час знову радіти життю.
– Ти добре її знала… Я теж відчув, що настав мені час знову почати жити, як справжній чоловік. А кгм… дружини моїх синів і моя донька – вони, певно, поставляться до цього з огидою?
– Дарма, якщо так, – сказала Генет. – Зрештою, хіба вони не залежать від тебе в цьому будинку?
– Так, дійсно, ти маєш рацію, – погодився господар.
– Твоя щедрість дає їм їжу та одяг – їхній добробут цілком залежить від твоїх зусиль.
– Так, дійсно, – зітхнув Імхотеп. – Я постійно працюю заради них. Часом я замислююся, чи розуміють вони взагалі, чим зобов’язані мені.
– Треба тобі їм про це нагадати, – додала Генет, киваючи головою. – Я от, твоя слухняна віддана Генет, ніколи не забуваю, скільки ти для мене зробив, але діти часом егоїстичні й бездумні і, певно, вважають себе страшенно важливими, забуваючи, що лише виконують те, що ти наказав.
– Справді, ти говориш дуже правильні речі, – сказав господар. – Я завжди вважав тебе мудрою, Генет.
Служниця зітхнула: