Сьюзен Хілл
Напровесні
Англійська письменниця Сьюзен Хілл (нар. 1942 р.), почавши свій творчий шлях у шістнадцять років» ще студенткою, за останнє десятиліття стала одним з провідних майстрів сьогоденної англійської літератури, мало не щороку здобуваючи визначні літературні премії Великобританії. В її творчому доробку близько десяти романів, збірники оповідань, п’єси.
Радянський читач уперше познайомився з творчістю Сьюзен Хілл у 1975 році, коли журнал «Иностранная литература» опублікував добірку оповідань із книжки «Трохи співів і танців» (1973), а в 1978 році на його сторінках побачив світ роман «Я в замку король» (1970).
Для творчості Сьюзен Хілл характерна поглиблена увага до психології людини, до світу особистих переживань у найбільш драматичні, а часто й трагічні моменти людського життя. Герої її творів — прості люди, що живуть у тихій англійській провінції, далеко від великих міст, немовби ізольовані, відчужені від складних соціальних і політичних проблем сучасності. Тема людської самотності, страждання, розпачу домінує в більшості творів письменниці.
Власне, ця сама тема лежить в основі й одного з останніх романів Сьюзен Хілл «Напровесні» (1974), що пропонується увазі читачів «Всесвіту». За свідченням самої письменниці, це твір автобіографічний, і хоч навряд чи варто розуміти ці слова надто буквально, однак ця обставина робить його тим більш цікавим як безпосереднє художнє відображення реальних подій. У цьому романі знову йдеться про страждання і розпач, але, на відміну від попередніх творів Хілл, у ньому не так відчутна гнітюча атмосфера безнадії та зневіри. Героїня твору зрештою знаходить у собі сили перебороти горе й самотність І повернутися до життя, щоб бути корисною людям.
Саме це й дає дослідникам підстави говорити про гуманістичний пафос роману «Напровесні» і розглядати його як новий етап у творчості талановитої англійської письменниці.
ЧАСТИНА ПЕРША
І
Вона причинила за собою двері, і стало зовсім тихо, зовсім темно. Вона стояла і вдихала ледь чутний сухий запах орляка, що долинав з вигону. Тепер уже все було сухе, бо майже три тижні палило сонце.
Ця погода змучила її. Проте, коли в квітні й травні лили дощі, глухе ляпотіння крапель по даху також її дратувало. Вона аж ніяк не сподівалася, що звертатиме увагу на погоду — на спеку, вогкість або хмари, на день або ніч, — адже все це існує поза її свідомістю, поза межами її розпачу. Але воно турбувало її, непокоїло, наче опік або невигойна рана.
Вона чекала, поки очі її звикнуть до темряви, і тоді вона піде вузькою стежкою поміж грядками та фруктовими деревами до курника. Цієї ночі не чути було ні совиного крику в гаю, ліворуч від будинку, ні шелесту дерев.
Раптом вона згадала: я самотня. Я сама-самісінька на цьому світі.
Немає ні інших людей, ні тварин, ні пташок, ні комах, немає людського дихання, немає ударів серця, не ростуть дерева, не шелестить листя, а трава висохла. Немає нічого.
Це було для неї нове відчуття. Власне, не відчуття. Самотність, страх перед нескінченними днями й ночами в порожньому будинку, безпорадне усвідомлення довічної розлуки з Беном — ото були відчуття.
А це щось зовсім інше. Це був стан. Це був факт. Абсолютна, безнадійна самотність. І все.
Тим часом місяць вийшов з-за хмари, і в його тьмяному світлі вона могла тепер бачити сірі стовбури фруктових дерев та розлогі верхівки в’язів. В темряві не можна було розрізнити барви, лише обриси. Вона повільно пішла в глиб саду. Була тільки дев’ята година. І був кінець серпня. Тепер щовечора вона заганятиме курей на кілька хвилин раніше, і ці хвилини наближатимуть зиму. Хоча їй не хотілось думати про зиму.
З луки долинув рев віслюка, і вона аж завмерла, сама не своя від страху, так це було несподівано і так сумно. Той рев завжди здавався їй трохи сумним і жалібним, наче волання про допомогу, про співчуття — хоч Бен і сміявся з неї: віслюкові, мовляв, зараз живеться просто чудово, адже він тішиться їхньою любов’ю і має цілий акр паші.
А Бенів брат Джо розповідав їй, що в Африці звірі — гієни, зебри й шакали — кричать ще чудніше; щоправда, про тих звірів він лише читав у книжках і лише уявляв їхні крики. Багато розповідав їй Джо усякої всячини, і знав він дуже багато — почасти з книжок, а почасти завдяки своїй природженій кмітливості. І слух у нього був гостріший, ніж у інших, так що він міг розпізнати щебет будь-якої пташки і навіть знав, як змінюється їхній спів протягом року; міг вгадати по шарудінню в кущах, що там пробігло — кролик, горностай чи лисиця.
Отакий він був, Джо. Минув і уже тиждень, чи навіть більше, як він востаннє її навідав; тепер вона вже не втрачає відчуття часу, як у ті перші тижні, коли для неї все зливалося докупи: день із ніччю, понеділок із п’ятницею, — і жодна година прожитого часу не мала j ніякісінького сенсу.