Ніхто з них не зможе збагнути того, що збагнула вона: раптовий виплеск світової гармонії, який вона спостерігала вранці, мусив мати кінець — і він завершився о четвертій годині смертю Бена. Рут завжди про це пам’ятатиме, хоч би що сталося, і, мабуть, тільки це й допоможе їй вижити.
Еліс пильно подивилася на Рут. — Ти що, не розумієш? Ходиш, як уві сні. Бена вбито, і його вже немає.
Руки її зненацька безсило впали на стіл.
— Я знаю.
— Ти не розумієш, ти ще не віриш у це.
— Я тобі наллю чаю. Або какао. Я купила на базарі трохи какао.
— Хіба ти…
Але тут Еліс рвучко підхопилась на ноги й озирнулася, шукаючи своє пальто. Було вже пізно, за північ. Ніхто вже більше не прийде. — Ти казала, що хочеш бути сама. Гаразд, я залишу тебе. Тобі нічого від мене не треба. Ні від мене, ні від будь-кого з нас. Ми завжди були для тебе чужими.
Рут стояла в дверях. Їй було шкода Еліс, але почувала вона себе дуже далеко від неї, десь на другому кінці світу.
Вона сказала: — Місяць уже зійшов. Тобі добре буде видно дорогу з гори, і ти спокійно дійдеш.
У каміні перекинулося поліно і дощем бризнули іскри. — Мене просили тебе спитати, куди краще привезти тіло — сюди чи на Фос-Лейн. Вирішуй сама. — Голос Еліс звучав вороже й сухо.
— Мені байдуже.
— Що?
— Твоя мати…
— Вона хоче, щоб до нас.
— То й нехай.
Бо, зрештою, вона не хотіла бачити у своєму домі труну, не хотіла бачити мертвого тіла. Їй краще відчувати поруч справжнього Бена, з яким вони жили в цьому будинку, і який і тепер невидимо присутній тут…
— Так буде краще.
Вона ледь вимовляла слова — страшенно втомилася.
— Звідти буде ближче.
Виходячи, Еліс озирнулася.
— Ти навіть не плачеш. Мабуть, тобі й не хочеться плакати.
Рут знову сіла на стілець і одразу заснула. Вогонь у каміні ще трохи жеврів, а тоді погас. Коли наступного дня, близько шостої години, прийшов Джо, кімната в сірому ранковому світлі здавалася холодною й незатишною.
Вони б ніколи не послали його сюди, він, звичайно, вирішив провідати її сам, а в таких випадках ніщо не могло спинити його. Коли Рут розплющила очі, Джо стояв за кілька кроків і стурбовано дивився на неї.
— Джо…
Вона ворухнулася й відчула, що м’язи на шиї та спині болять, а ліва рука, на яку вона сперлася, зовсім затерпла.
У кімнаті все було, як завжди, усе на своїх звичних місцях. На якусь мить це здивувало Рут, бо вона чекала, що все тепер зміниться.
— Джо! — з радістю озвалася вона ще раз. Тільки його вона й хотіла бачити тепер біля себе. Коли дивилася на нього, їй ставало легше на душі, адже він ніколи не умовлятиме її робити щось неприємне для неї, йому нічого не треба пояснювати.
— Ти не лягала в ліжко.
— Але я поспала. Я не сподівалася, що засну… Несила було піднятись нагору, я так стомилася.
Їй пригадалося, якою стомленою вона себе почувала. Навіть думати не могла і сама не усвідомлювала, що робить.
— Тобі було незручно.
— То байдуже.
Якусь хвилину обоє мовчали, дивлячись одне на одне. Але не тому, що хтось із них був наляканий чи збентежений. Просто не було потреби говорити.
Джо вийшов у кухню, і вона чула, як він відкриває плиту і вигрібає холодний попіл. Потім він приніс знадвору вугілля, налив у чайник води.
— А тим часом я погодую курей, — почула Рут його голос.
— Не треба.
Бо їй хотілося щось зробити самій і хотілося поглянути на курей.
Вона взяла ківш і набрала корму. Джо не став сперечатися. Такий він був — ніколи не нав’язував нікому своїх бажань.
Кури в курнику вовтузилися, мов юрба школярів, які чекають, щоб їх випустили на перерву. Вони позлітали вниз і обліпили її ноги, поки вона змішувала корм з водою. Здавалося, минули десятки років від того ранку, коли вона робила це сама, провівши Бена на роботу.
Потім вона збирала яйця, деякі були ще теплі. Складала їх у ківш, і вони лежали там рядочком, світло-коричневі, рожево-сірі, як ті морські камінці, що їх назбирав Джо ще шестирічним хлопчиком, коли вони були всією родиною біля моря. Брайси назбирали тоді трохи грошей, заощаджуючи кілька років, і поїздом поїхали до моря, за сорок миль від Тефтона. Джо розповідав їй про цю незабутню подорож, він пам’ятав кожну дрібничку, ті п’ять днів і досі здавалися йому якимсь чудом. Це сталося ще до того, як Рут приїхала сюди, і вона любила слухати про ті часи, бо все, що траплялося в житті Бена, було важливим для неї.
Через місяць після тієї подорожі бик поранив Артура Брайса, і хоча він і далі ходив на заробітки до Райделів, але тільки вряди-годи, і виконував там усяку дрібну роботу. Отож із грішми відразу стало сутужно, і родина вже ніколи не їздила відпочивати.