Коли вона принесла яйця, Джо сказав:
— Дай-но я засмажу тобі одне. У плиті так добре горить.
— Не треба.
Він не наполягав.
— А собі засмаж. Поснідай, Джо.
— Я прийшов одразу, тільки-но прокинувся. Усі наші ще сплять, Еліс була тут учора допізна.
— Я знаю. Вони потім цілу ніч плакали і все таке.
Він вибрав собі яйце.
— А ти не плакала, Рут?
— Ні.
Як це можна — мати всього чотирнадцять років і все розуміти, знати, як поводити себе з нею, що говорити? Джо був невисокий, як на; свій вік, широкоплечий, як і його батько, з довгими руками й ногами, Бен і Еліс вдалися в матір — обоє високі і тонкокості.
Він засмажив два яйця, змащуючи їх смальцем, аж поки білок навколо жовтка став непрозорим. Чи було щось таке, чого б він не вмів, робити? І робити добре, бо він завжди був розважливим і терплячим.
Діставши із шафки тарілку, Джо подивився на Рут. Вона заперечливо, похитала головою. Але їй приємно було спостерігати, як Джо їсть яєчню та хліб з маслом, серйозний такий і спокійний. Їм було легко вдвох.
Напровесні Джо вона побачила за кілька днів після знайомства з Беном, і між ними одразу зродилася приязнь, виникло взаєморозуміння. Він тоді розповів їй, як у лісі поблизу Чарнлі натрапив на одуда, як занімів з подиву, коли побачив таку рідкісну, таку гарну пташку, з барвистим пір’ям і чудернацьким гребенем. — Ніхто мені не повірив, — сказав він, — краще б я їм нічого не говорив. Усі побігли до лісу шукати того одуда, але я знав, що вони його не побачать — такий зчинили галас. Сказали, що мені це привиділось, а думали, що я набрехав. Але одуд там таки був — я його бачив на власні очі.
Другого дня він прийшов до хрещеної Фрай, у будиночку якої вона жила, і приніс показати книжку про птахів.
— Ця книжка належала моєму прадідові. — Джо перегортав сторінки з великою обережністю. — У нас лишилося багато його речей. Окрім мене, ніхто не цікавиться ними.
Книга була товста, в темно-червоній шкіряній оправі, кожну картинку накривав аркуш цигаркового паперу. На цих малюнках були відтворені усі відтінки пір’я. Вони довго роздивлялися маленького одуда.
— Можливо, я його більше не побачу, — сказав Джо. — Ніколи в житті. Вони рідко трапляються. Та все ж я один раз його бачив. Таке не забувається.
Джо також знав, що біля струмка, за лісом Райделів, живуть зимородки. Одного теплого, й тихого надвечір’я він повів її туди і навчив ходити так, щоб нічого не потривожити. Блакить пташиних крил була яснішою за прозору воду, в якій відбивалося сонце.
— Я нікому не казав, де вони живуть, — мовив Джо. — Я сюди сам приходжу.
— Але ж ти привів мене.
— Та привів. — А не боїшся, що я комусь розповім?
Джо подивився на той бік струмка, де берег круто піднімався вгору, і мовив: — Я знаю, що ти не скажеш нікому.
То була їхня перша таємниця, і Рут хотілося якось подякувати йому, та вона не могла знайти слів. А було це три роки тому, і Джо сповнилося тоді тільки одинадцять. Маленький хлопчик із шорстким коротко підстриженим волоссям, але вже й тоді відчувалася в ньому ця мудрість, це розуміння світу.
Він доїв яєчню, помив і витер тарілку. Рут стояла біля столу, і спогад про те, як вона поверталася з базару додому, про останній вечір з Беном світився у її змученій душі, мов промінчик сонця. Вона почувала себе чужою, покинутою в цьому світі. Час зупинився у ту хвилину, коли вона відчула, що Бен помер, і Рут не уявляла собі, як той час почнеться для неї знову.
Джо погладив кінчиками пальців камінь.
— Рожевий кварц.
— Так. Я купила його в Тефтоні, щоб подарувати Бенові.
— Кварц буває жовтий, як масло, буває такий, як цей, буває білий і синій. Та синій трапляється рідко. Бен так і сказав: Джо знатиме про цей камінь усе.
— Він може ненароком упасти й розбитися. Поклади його вище, на поличку.
— Ні, я хочу, щоб він лишився тут.
Ніщо в цьому домі не повинно змінюватися, ніщо…
Коли плита нагрілася, Рут захотіла помитись і похапцем скинула з себе весь одяг; вона носила його всю цю добу і почувала себе в ньому брудною.
Коли занурилася в теплу воду, їй здалося, ніби вона може в ній розчинитись або запливти на цих теплих хвилях кудись далеко-далеко, — саме цього їй і хотілося. Намилюючи собі руки, ноги й живіт, споліскуючи тіло водою, вона почувала себе так, ніби хтось миє її, як дитину. «Поки я лежу в цій воді, нічого поганого не станеться!» — подумала Рут.
Вона заплющила очі, і перед ними замерехтіло сяйво — світло-зелене і голубе, а потім сріблясте, наче далека зірка. Ноги у воді здавалися невагомими. Якби отак утопитися — легко, без болю й страху.