Вона відчувала, що Бен десь поруч, — він був трохи насуплений, проте не сердитий, а ніби чимось здивований. Рут вистромила руку з води і хотіла доторкнутися до його обличчя, та воно відхилилося якраз на відстань її простягненої руки. Ну то й нехай, вона лежатиме тут, у воді, хоча б цілу вічність, чекатиме, поки Бен підійде до неї.
Голос долинув зовсім з іншого боку.
— Рут.
А потім стукіт у двері. Вона розплющила очі. Хто б це міг бути?
Вона нікого не хоче бачити.
— Ти мене чуєш? З тобою все гаразд?
Джо.
Вода зовсім холодна, вкрилася непрозорою піною. Шкіра на пальцях у Рут побіліла і зморщилась.
— Зі мною все гаразд.
— А я оце хочу піти напоїти віслюка.
Вона й забула про віслюка. Зовсім отямившись, вилізла з ванни, їй було холодно, фаянсова ванна і шибки на вікнах здавалися такими яскравими— аж очі різало. Рушник був шорсткий, грубий і боляче дряпав спину. Виринувши з мрії, де було так тепло й безпечно, вона опинилася в холодній і незатишній кімнаті. Як їй витерпіти цю реальність?
— Як хочеш, ми можемо в щось пограти, — сказав Джо. — В шашки або доміно.
Надворі мрячило, і небо було тьмяно-сіре. «Вже, мабуть, полудень, — подумала Рут, — а може, й пізніше». Джо з’їв трохи холодного м’яса, вона попила молока, а потім знову чаю. Час зливався з бульканням чайника, з присмаком і запахом темних розмоклих листочків.
Коли вона не пила чаю, в роті одразу пересихало.
Що сказав Джо? Вона подивилась йому в обличчя, намагаючись пригадати. Ні, забулося. Дощові краплі легко ковзали по шибках.
— Джо, нехай вони більше сюди не приходять. Я нікого не хочу бачити.
— Не прийдуть.
— А як прийдуть…— І Рут так зціпила кулаки, аж нігті вп’ялися в долоні.
— Гаразд, я перекажу їм.
— Але ж ти зостанешся, Джо?
— Звичайно.
— Учора ввечері…— Вона глибоко вдихнула повітря, старанно добираючи слова, перш ніж їх вимовити. —Ти був удома, коли вони принесли вам цю звістку?
— Я відчинив двері. То був містер Ренкін.
Вона спробувала уявити собі цю картину.
— Мати зомліла, і довелося дати їй бренді та нюхальної солі. Потім її поклали в ліжко.
Він говорив про матір, наче про якусь сторонню людину.
— А ти? Що робив ти?
Вона боялась, що всі про нього забули, і ніхто його не втішив, не заспокоїв.
— Я вийшов з дому. Піднявся на гору, а потім спустився на той бік. Я довго-довго ходив.
— Сам?
— Атож. Я думав. От і все. Плакати мені не хотілося. Просто хотів побути сам і подумати.
Джо пригадав ту прогулянку. В кишені у нього лежав складаний ножик з костяною колодочкою, який подарував йому Бен на день народження, і він раз у раз стискав його в руці, щоб заспокоїтись. Осяяний останніми променями сонця краєвид за горою був безлюдний і мирний.
Джо ліг на траву і задивився на невеличкі поля, схожі на зелені подушки, покладені одна на одну, оточені з усіх боків темно-коричневими лісами. А вдалині видніли пагорби та долини сусіднього графства.
Мінячись рожево-бузковими і синювато-сірими барвами, вони, здавалося, відступали все далі й далі у надвечірньому світлі.
— Здавалося мені…— почав Джо та й замовк, бо як він міг пояснити їй те дивне відчуття, яке його тоді охопило? Наче раптом усе стало на свої місця, як у розв’язаному кросворді. Він ніколи раніше не думав отак про смерть. Те відчуття було безглуздим — Джо був певен цього. Адже він мав би відчути гнів, гіркоту непоправної втрати. Як їй пояснити?
— Я знала, коли це сталося, — сказала Рут. — Я була в садку, І мені здалося… Ніби я сама помираю абощо… Я злякалась і відчула: скоїлося щось страшне.
— Люди іноді відчувають на відстані. Тварини також.
— Звідки, Джо? Як я про це здогадалася?
Але насправді вона й сама знала відповідь. Кохати Бена — означало читати його думки, завжди знати, де він і що почуває, щасливий він чи нещасний. Тож не дивно, що вона одразу відчула, коли він помер.
Джо підвівся й опустив штори.
— Мабуть, вони чекають на тебе? Ти повинен вернутися додому?
— А ти хочеш, щоб я пішов?
— Ні.
— Ну, то й гаразд. Їм однаково.
— Ти сказав, куди йдеш?
— Я лишив записку. А втім, їм байдуже, що я роблю, його, певно, теж це зовсім не турбувало.
Хлопець знайшов шахівницю, і вони почали грати в шашки, сидячи біля вогню і слухаючи, як ляпотить за вікнами дощ. Рут здавалося, ніби вона стоїть збоку і дивиться на цю жінку в жовтій блузці й спідниці, яка переставляє на дошці маленькі червоні кружальця. Джо був добрий гравець і грав чесно, не піддавався їй, отож вона не виграла жодного разу, проте це не мало значення.