— Ти стомилася?
Від звуку голосу Джо Рут знову відчула, що сидить за шахівницею.
— Не знаю.
— Зготувати тобі щось попоїсти?
— Ні, не треба.
Проте, коли він приготував їсти собі, вона теж узяла з тарілки скибочку сиру та половинку помідора, і цього їй вистачило, хоча вона й не відчула ніякого смаку.
— Якщо хочеш, я залишуся спати тут, — сказав Джо.
Спати… Ну що ж, вона, мабуть, теж засне. Тільки не нагорі — не в тій кімнаті, де стоїть ліжко і де в шухлядах і в шафі повно Бенового одягу, і де подушка пахне Беновим волоссям. Вона знову спатиме тут, на стільці біля каміна. Якщо й не засне, то принаймні відчуватиме, що Джо з нею поруч.
— Я тобі постелю. В маленькій кімнаті.
— Я й сам собі постелю.
— Ні.
Бо не треба їй сидіти й сидіти, наче кров застигла у неї в жилах.
Коли відчинила двері до маленької кімнати, їй знову здалося, що вона зіткнулася віч-на-віч із Беном. Вона вголос вимовила його ім’я.
Легкий вітерець гойднув ситцеву завіску і приніс запах мокрої папороті та дерну.
— Бене! — тихенько покликала Рут.
Здавалося, він витав у повітрі, яким вона дихала, стояв позаду і дивився через її плече.
Її вразило, що вона не злякалася, — не його, звичайно, а того, що трапляються такі речі, в які вона досі ніколи не вірила. Це зовсім не те, що пригадувати Бена або уявляти його, це була певність, що він тут, поряд. І що найдивовижніше — вона відчувала його присутність саме тоді, коли зовсім і не думала про нього. Заходячи до цієї кімнати, вона міркувала лише про те, яку постіль постелити Джо і чи простирадла не вогкі.
Вона промовила:
— Зі мною все гаразд, Бене. Нічого трапитись уже не може. Мене нічим тепер не вразити. Ти зі мною і Джо зі мною. От і добре.
Чому вона розмовляла з ним?
Адже Бен помер, і тепер він на тому світі. А в цій кімнаті його бути не може.
І все ж таки він був тут. Рут опустила штору й витерла краплі дощу з підвіконня. Дай боже, щоб усе так і лишалося. Час для неї зупинився, і вона не хоче, щоб він знову прийшов у рух. Вона не хоче відчувати більше нічого — так їй буде легше витримати.
Та вона знала, що все зміниться, що це лише тимчасове затишшя, але треба дякувати за нього й перепочити, бо рано чи пізно неминуче вдарить гроза.
Тієї ночі вона не склепила очей. Втома й розгубленість випарувалися з її тіла, наче наркоз, і вона мала таке відчуття, ніби хвиля викинула її на берег і вона лежить на піску при повній свідомості. Дощ усе накрапав. Бен казав тоді правду, весна ще не настала, а ті два сонячні дні здавалися далекими-далекими, згадкою з дитинства.
Відчуття, що Бен тут, у домі, минуло. Рут спробувала відновити його, озивалась до чоловіка, та в кімнаті було порожньо. 1 вона уже не могла прогнати від себе думку, куди ж вони віднесли Бенове тіло і що з ним роблять.
Вона спробувала уявити собі, як готують покійника до похорону.
Досі Рут не траплялося віч-на-віч стикатися зі смертю. Хрещена Фрай померла уві сні через тиждень після того, як Рут вернулася додому, мати впокоїлася давно-давно, коли Рут була трирічною дівчинкою, і від неї тоді все приховали, вирядивши її до родичів у Дербішір.
Може, Бен лежить зараз у моргу, в лікарні? На чому ж він там лежить? На ліжку чи на ношах? Чи на мармуровому столі? Як він тепер виглядає? Схожий на її Бена чи зовсім змінився — став блідий і задубілий, мов те неживе порося, яке вони знайшли колись біля своєї хвіртки? Бен узяв тоді його і закопав у садку під яблунями. А тепер закопають Бена. Можливо, його перебинтували або зашили у білий саван.
Чужі люди торкались до нього, байдужі руки роздягли й обмили його тіло, закрили повіки. Вона обурювалася, бо Бен належав лише їй, ніхто не мав права так по-блюзнірському поводитися з ним. Зникло почуття, що його тіло — це лише порожня оболонка, тепер він був для неї живим, із плоті й крові. Їй дуже хотілося б знати, як саме покалічило його дерево. Розбило голову чи потрощило ребра? Але про це вона ніколи не зважилася б розпитувати. І що вони зробили? Чи повправляли переломи, чи залишили відкриті рани? А може, лишили все, як було, бо ж мертвому все це байдуже.
У четвер його привезуть на Фос-Лейн, до батьків. Цього хотіла Дора Брайс, а Рут погодилась, і справді думала тоді, що це для неї не має ваги. Але тепер їй раптом захотілося, щоб він лежав тут, щоб вона могла доторкнутись до його тіла, сидіти біля нього до самого кінця.
Адже його домівка — тут.
Приходив священик Ратмен, щоб поговорити з нею, домовитися про похорон, але вона втекла нагору і там зачинилася, і він був змушений переказати все через Джо. Чому вона так злякалася пастора?