«Сядь-но, — не раз казала вона. — Просто сядь біля мене й посидь».
І щоб зробити їй приємність, він сідав, та лише на хвилину, а потім знову вставав і йшов до грубки, перекладав дрова, щоб краще горіли, і зразу ж вигадував собі нове діло. А втім, вона на нього не ображалася. Таким уже він вдався. Головне, що він був з нею, і навіть тоді, коли обкопував дерева в садку або лагодив дах на хліві, вона могла чути його, бучити з вікна. Він був тут, він був поруч.
Напровесні Рут роздивилася одежу, яку треба було полатати. На піджаку протерся комір, на спідниці бракує двоє гудзиків. Дрібниці…
У кімнаті стало прохолодніше. У світлі лампи речі відкидали довгі тіні. Якщо вона зараз же не знайде голку з ниткою і не візьметься до роботи, то так і буде сидіти годинами, сидітиме непорушно, склавши руки на колінах і дивлячись перед собою невидячим поглядом, аж поки нарешті ляже спати. Здавалося, що так вона живе не півроку, а півжиття, якщо це можна назвати життям: просто минає час, і, наче ткацький човник, снують у голові ті самі думки, постають в уяві ті самі картини, зринають у пам’яті ті самі слова.
Вона взялася до шитва й подумала: «От мені вже й краще, і я маю дякувати за це тільки собі — і дуже добре, бо ніхто, крім самої мене, не допоможе мені повернутися до життя».
Та бували дні, коли їй здавалося, що нічого зрештою не змінилось, і в такі дні їй було ще тяжче, ніж спочатку, бо отупіння вже минуло, і вона знала тепер, що це справді сталося і що так буде довіку. Саме в такі дні вона могла б накласти на себе руки — якби не страх. Зрештою, вони на це сподівалися, а може, й хотіли цього — Бенові родичі і всі ті люди, від чиєї допомоги вона відмовилась.
«Поховала себе в тому будиночку. Вічно ходить задумана, невідомо на що живе. А може, вона збожеволіла? Молода жінка в двадцять один рік, одна-однісінька в домі, розмовляє тільки сама з собою, і нікого не хоче знати».
Може, вони думають, вона стала такою, як і старий Муні, той, що живе в халупі неподалік болота? Ні, то зовсім інше, він був схибнутий, скільки його й пам’ятають, жалюгідний, обшарпаний дід, що блукає довкола, дивлячись собі під ноги і ні з ким не вітаючись. Проте до Муні всі ставилися поблажливо. Хтось один, такий, як він, знаходиться завжди. Муні був на війні і казали, що десь там він і збожеволів. Через те й сахається від усіх і нікому не довіряє.
Може, й вона хоче бути такою? «Гордячка, — казали про неї, — та й завжди вона була надто горда. І дуже схоже на те, що вона не миється і не дивиться за собою, та й у домі не прибирає…» Хоча Джо й запевняє їх, що це брехня. Вона, мовляв, ходить чиста, в домі прибрано, як і завжди. Саме в цьому проявляється її гордість.
Отож вони перемивали їй кісточки — і Дора Брайс, і Еліс, і дружини та матері Бенових товаришів по роботі — і розповідали про неї всім, хто бував у їхньому селі. Вони тільки й чекали, щоб вона збожеволіла і почала бігати селом гола-голісінька, тоді її можна було б замкнути. Або знайти мертвою.
Від них нічого не могло сховатися. Вони знали, скільки разів ходила вона через поля та буковий ліс до западини і лишалася там, розплатавшись на землі неподалік того місця, де впало дерево, знали, скільки разів ходила вона — і то не вдень, а вночі — на кладовище.
Вони знали геть усе, і хоч вона замикала двері й зачиняла віконниці, хоч навколо будинку росли густі й розлогі в’язи та папороть, заввишки з людину, і до найближчої оселі було не менше милі, а до села і всі три, їй здавалося, вони стежать за кожним її рухом, чують, як вона розмовляє сама з собою, як плаче.
Вона усе сиділа й шила, а в домі було тихо, як у могилі, і надворі також було зовсім тихо, і стовбури буків здавалися сріблястими у місячному сяйві.
На горішньому поверсі батьківського будинку на Фос-Лейн лежав у своєму ліжку Джо. Очі його були розплющені, і він бачив крізь нещільно запнуті завіски вузьку смужку нічного неба, і думав про Рут, як він завжди думав про неї — з любов’ю та острахом. Джо знав, що тільки він може дати їй те, чого вона потребує, уся відповідальність за неї лягла тепер на його плечі, а він не завжди був певний, чи витримає. Тамуючи своє власне горе, яке він мусив ховати глибоко в собі, Джо з жахом думав, що настане день, коли він не зможе допомогти Рут. Вона каже: «Я сама справлюся. Мені ніхто не потрібний», — і тільки він знає, що це не так.
Він почував себе дуже стомленим. Але Джо був із тих людей, що ніколи не впадають у розпач, навіть якщо їм страшно. Він умів володіти собою.
Щось зашаруділо. Мабуть, білка або якась нічна пташка перебігла по бляшаному даху хліва, по той бік саду, а Рут здалося, ніби те створіння закопошилося в її голові. Вона склала наволочку, яку латала, і поклала голку, нитки й наперсток до своєї робочої скриньки. Потім пішла нагору до ліжка. Здавалося, що на руках і ногах повисли важенні гирі. Сон буде, як і завжди тепер, важким, задушливим, тривожним, так ніби це на неї навалили землі та дерну. Їй нічого не снилося, вона не ворушилась і ніколи не хотіла прокидатися й зустрічати новий день.