Сутеніло, небо за вікнами стало непрозорим. Треба щось робити, опанувати себе й піти до кухні приготувати вечерю. Але на думку, що треба підвестися, страх знову підступив їй до горла, наче нудота. Якщо це хвороба, то чому в неї нічого не болить? Атож, вона не відчувала болю, а лише гнітючий страх. І була певна: сталося щось жахливе.
Рут побачила Девіда Колта, наймолодшого з лісорубів, що працювали на Райдела. Цей білявий хлопець, невисокий і тендітний як на таку роботу, обперся на їхню хвіртку, щоб перевести дух — мабуть, біг усю дорогу. Рут побачила його обличчя, і все зрозуміла.
Він обійшов будинок, прямуючи до чорного ходу і здригнувся, побачивши, що вона вже там, дивиться на нього й очікує. Підняв руку і витер з верхньої губи піт.
— Де він? — спитала Рут.
— Він…
— Де він? Що з ним сталося? Його поранило?.. Я знаю, його поранило…
Не опускаючи руки, Девід Колт промимрив кілька слів. Він затинався — здавалося, йому бракує повітря.
— Мене там не було… Я був… Це сталося в западині, а я працював вище, на схилі гори. Поттер… з ним був лише Поттер. Мене там не було.
Він мав таке відчуття, ніби язик його розпух і не вміщався в роті.
— Де він?
— Вони… вони винесли його на дорогу… приїхав лікар… вони…
Він рвучко відвернувся і в розпачі подумав: «Я не знаю, що мені робити, я не можу їй цього розповісти. О господи, і чому вони не послали когось іншого!» Було вже зовсім темно і холодно.
Рут гнівно закричала на нього, їй хотілося схопити його за барки і трусонути, щоб він скоріше розповів їй усе.
— Упало дерево і…..
— То його відвезли до лікарні? Вони забрали його? І куди повезли? Що вони йому роблять?
Треба негайно бігти до Бена, — це все, що могла придумати Рут.
Вона не хоче, щоб до нього доторкався хтось інший.
— Дерево вбило його. Він мертвий.
Напруження миттю спало, і Рут не промовила більш ні слова. Вона одразу все зрозуміла — адже знала про це й раніше, відчула лихо, як тільки воно сталося.
— Упало дерево… Вони…
Потім прийшов Поттер і ще якийсь чоловік, і Рут помітила вираз полегкості на блідому, як крейда, обличчі Девіда Колта. Їй здалося, що до неї наближаються широченними кроками два велетні з довжелезними руками, височенні, мов гори. Поттер зупинився в нерішучості, потім відсторонив Колта і взяв Рут за руку, щоб відвести її в дім. Вона відсахнулася від нього, мов ошпарена. Поттер розкрив рота і заговорив, а інші стояли поряд, біля дверей, і мовчки слухали. Ось тоді вона й затулила руками вуха, закричала, що нічого не хоче слухати. Вона знає все, що їй треба знати: Бен помер. І не треба їй розказувати, як це сталося. Вона кричала й кричала, ніби сподівалася в цей спосіб заглушити неймовірну звістку, прогнати з-перед очей оті примари.
Поттер замовк. Провів її в другу кімнату, посадив на стілець, засвітив лампу і стояв поряд, аж поки вона перестала кричати. Хтось приніс їй склянку води. Вона відштовхнула її.
— Ви йдіть звідси, — сказав Поттер, — а я відведу її до Брайсів. Їй там буде краще, та й лікар, туди прийде.
— Ні!
Усі інші вийшли з кімнати.
— Я залишуся тут.
— Там тобі буде краще. Тебе не можна зараз лишати саму.
— Ні, ні, не хочу…
Поттер зітхнув. — Зі мною все гаразд. Бен помер, я знаю. І знаю, коли це сталося. Знаю. Зі мною все гаразд.
— Ти не повинна сидіти сама як палець.
— Хтось пішов їх сповістити? На Фос-Лейн?
— Атож.
— Залиште мене саму.
— Я не можу, розумієш — не можу!
Якусь мить Рут дивилась на Поттера. Вона майже нічого про нього не знала, хоч Бен і працював із ним п’ять, а то й більше років. Поттер жив самотою, по той бік вигону, завжди там жив.
— Я не хочу туди йти. Не хочу бути з ними.
Вона відчувала, що він теж у розпачі, що і його глибоко вразила Беиова смерть, і він не знає, як їй допомогти, що сказати І як повестися; він не міг примусити її піти з ним і боявся залишити саму.
Вона підвелася й пішла до кухні приготувати чай. Була цілком спокійна. Тільки б вони не намагалися розповісти їй щось іще. Тепер, коли вона знала, що Бен мертвий, їй уже не хотілося бути біля нього.
Хоч би де лежало його тіло, воно вже йому не належить. Її Бен десь тут, зовсім поруч… Якщо вона простягне руку, то доторкнеться до нього, якщо заговорить — він почує її. Весь дім був сповнений ним. Її Беном.
Вони пили чай. Вогонь яскраво палахкотів і відкидав червонястий відблиск на Поттерове обличчя та його дужі руки, що тримали кухоль.
Можливо, він ще посидить з нею. Нараз їй захотілося, щоб він лишився.
Вона озвалася: — Зовсім ніби весна. Я так сказала вранці… а він засміявся. Був мороз, коли Бен виходив, але потім потепліло, правда ж? Наче й справді настала весна.