Поттер не відповів. Вона не могла пояснити йому, якою щасливою відчула себе вчора, коли весь світ здавався їй мов оновленим, не могла розповісти й про страх, що охопив її сьогодні в садку. Сказала тільки: — Я знала…
Та Поттерові це ні про що не говорило.
— А може, все-таки підеш туди? Я проведу тебе до села. Так було б краще.
— Ні.
Поттер спохмурнів, і йому, як і молодому Колтові, захотілося, щоб на його місці був хтось інший, щоб хтось звільнив його від цього обов’язку. З людьми він завжди почував себе скуто. Міг порозумітися лише з дітьми — і то не часто. Досі він бачився з Рут тільки вряди-годи, вітався й ішов собі далі.
Йому знову й знову вчувався тріск, і він бачив, як падає могутній в’яз. Потім — тиша, і він, Поттер, схилений над тілом товариша, йому, не треба було й торкатись до нього — він і так одразу все зрозумів.
Ніхто в цьому не винен. Ні він, ні Бен. Нещасливий випадок, та й годі. Безглузда, раптова смерть. Поттер стривожено спостерігав за Рут: стоїть, схилившись над плитою, — і зовсім не плаче. А чим може зарадити він?.. Отож Поттер і далі сидів біля неї мовчки.
Рут не пам’ятала, скільки людей приходило до неї того вечора.
Здавалося, їм кінця не буде. Раз у раз шанобливо стукали в двері, і перед нею з’являлося чиєсь обличчя з виразом належного суму — чоловіки, старі й молоді, місіс Райдел, Картерова дружина, Еліс Брайс. Але вони стояли десь далеко-далеко, і навіть тоді, коли маленька кімнатка наповнилася людьми вщерть, їхні слова долітали до Рут, мов з другого кінця довжелезного тунелю.
— Ходімо з нами. Тобі не слід залишатися тут. Ти сама не своя.
Негаразд сидіти самій після того, що сталося. Бен не похвалив би тебе за це.
Рут була вражена. Невже вони думають, ніби краще за неї знають, що схвалив би і чого б не схвалив Бен? Вона попросила б їх зовсім не згадувати його, коли б не знала в душі, що це не істотно, що Бен завжди буде тільки з нею. Для них він тепер недосяжний.
— Я залишуся тут. Зі мною все гаразд. Не турбуйтеся.
Вона так і не підвелася зі стільця, що стояв біля плити. Поттер давно вже пішов.
— Зі мною все гаразд.
Вона аж стомилася. Це було те саме, що намагатися переконати в чомусь глухого чи божевільного.
Еліс Брайс сиділа за столом, відвернувшись від Рут. Еліс була майже однакового зросту з Беном, мала схожі риси обличчя, але зовсім інший колір волосся, та й вдачею брат і сестра дуже різнилися.
«Горда», — завжди казали Брайси про Рут. Гордою ж була Еліс, вона завжди пишалася своєю вродою і граційністю, бо такою її виховала Дора Брайс.
«Ти досягнеш того, чого не змогла досягти я. Я не хочу, щоб ти змарнувала своє життя на чоловіка без майбутнього і застряла в цій глушині. Ні, ти можеш піти далі і ти повинна вибитися в люди».
Еліс була в глухій, по саму шию, темно-синій сукні, яка їй личила, відтінюючи волосся і ніжну білу шкіру. Всі свої вільні гроші Брайси витрачали на вбрання для Еліс.
— Іди додому, — знову озвалася Рут. — Іди додому.
Їй хотілося якомога скоріше залишитися самій — і тоді вона відчує Бена зовсім близько, поруч себе, а ці люди проганяли чоловіків образ, затуляли його від неї.
— Маму довелося покласти в ліжко. Ми мусили викликати лікаря, щоб він дав їй снотворне. Вона не змогла прийти сюди зі мною.
— То й нехай.
— Хіба тобі нема ніякого діла до нас? Тобі байдуже, що ми почуваємо? Бен був не тільки твій. Уяви собі, що відчула мати, коли їй принесли цю звістку!
Рут підвелася й пішла до кухні. Місяць уже зійшов, і його проміння освітило рожевий кварц, що так і лежав на столі, де залишив його Бен. Мабуть, цей камінь випромінював щось чудодійне, бо, подивившись на нього, Рут знову заспокоїлась і пробачила Еліс її слова, їй хотілося побути на самоті в тихій холодній кухні. Тут до неї повернулося відчуття, що Бен, хоч і мертвий, а все ж тут, поруч з нею. Вона не почувала себе ні розгубленою, ні хворою, ні переляканою. Ніщо в світі не змінилося. Час не зупинився. Вони сподівалися, що вона, Рут, ще не усвідомила страшної правди, і ось-ось не витримає, закричить знову і стане від них залежною.
— Ти якась ненормальна.
Це сказала Бенова сестра Еліс, що сиділа в суміжній кімнаті, Еліс, що й уявлення не мала, як змінилася за цей день Рут. Відтоді, як вона купила у Тефтоні уламок кварцу і, йдучи додому, побачила згори, як оновилась під сонячним промінням природа, відтоді все на світі стало для неї доладним і гармонійним, мов оцей кристал. Але цю гармонію могла бачити тільки вона, Рут.
Еліс… Треба повертатися до кімнати і знову розмовляти з нею. Не пояснювати їй, звичайно. Але спробувати бути лагідною хоча б до цієї дівчини, яка ніколи не любила й не розуміла Рут.