На узліссі вже стояв один товариш, Конрад, а після тривалого очікування приплентався ще один, великий Ебергард. Учотирьох хлопці подалися через ліс, над ними з шумом злітали нічні птахи, між спокійними хмарами ясно й волого мерехтіло кілька зірок. Конрад базікав і жартував, інші час від часу сміялися, проте над ними ширяло якесь урочисте почуття тривоги, що змушувало їхні серця битися частіше. За лісом, через неповну годину, вони прийшли до села. Там, здавалося, все вже спало, блідо мерехтіли низькі причілки, пророслі темними ребрами балок, ніде жодного вогника. Адольф ішов попереду, прокрадаючись мовчки, вони оминули кілька будинків, перелізли через паркан, опинилися в садку, пробралися по м’якій землі грядок, спіткнувшись об сходи, зупинилися перед стіною будинку. Адольф постукав у віконницю, почекавши, постукав ще раз, всередині почувся шум, незабаром замерехтіло світло, двері відчинилися, і вони один за одним увійшли, опинившись в кухні з чорним димарем та земляною підлогою. На плиті, блимаючи, сиротливо стояв каганець, на тоненькому ґноті горіло слабке полум’я. Тут була дівчина, худа сільська дівка, вона подала прибульцям руку, за нею з темряви вийшла друга, ще зовсім дитина з довгими темними косами. Адольф приніс гостинці: півбуханця білого монастирського хліба й щось у паперовому мішечку. Ґольдмунд припустив, що це трохи вкраденого ладану чи воску для свічок або щось подібне. Дівчинка з косами вийшла, без світла пробралася за двері, довго не поверталася, а потім зайшла з глечиком з сірої глини й намальованою на ньому синьою квіткою і подала його Конрадові. Трохи надпивши, він передав його далі, випили всі, це був міцний сидр.
При слабкому світлі каганця вони повсідалися: на дерев’яні ослінчики дівчата, а навколо них на підлозі школярі. Говорили пошепки, попиваючи сидр, Адольф і Конрад вели розмову. Іноді один з них вставав, гладив худу по голові й потилиці, шепотів їй щось на вухо, малу ніхто не чіпав. Мабуть, подумав Ґольдмунд, велика – це служниця, а гарненька мала – донька господарів будинку. Втім йому було байдуже, і його це не стосувалося; бо він ніколи більше не прийде сюди. Таємна втеча, нічне ходіння через ліс – це було гарно, незвично, хвилююче, загадково і зовсім не небезпечно. Хоч це й заборонялося, та порушення заборони не надто обтяжувало совість. Але оце, цей нічний візит до дівчат, був не просто заборонений, він відчував, що це був гріх. Для інших і це було, либонь, просто дурною витівкою, але не для нього; йому, хто вважав себе покликаним до монашого життя й аскези, не дозволялися жодні ігри з дівчатами. Ні, він ніколи більше не піде з ними. Та його серце билося сильно й тужливо у напівмороці убогої кухні.
Його товариші вдавали перед дівчатами героїв, хизувалися латинськими приказками, вставляючи їх у розмову. Всі троє, здавалося, користувалися прихильністю служниці, вони раз у раз підходили до неї зі своїми дрібними незграбними пестощами, найніжнішими з яких був боязкий поцілунок. Складалося враження, що вони чітко знали, що їм тут дозволялося. І оскільки вся розмова мала відбуватися пошепки, це виглядало досить кумедно, та Ґольдмундові так не здавалося. Він тихо сидів, зіщулившись на підлозі, втупившись у полум’я каганця, не промовивши жодного слова. Іноді він ловив дещо пожадливим боковим зором якісь доторки, якими обмінювалися інші. Він остовпіло дивився поперед себе. Хоч найбільше йому хотілося поглянути на малу з косами, та саме це він собі забороняв. Але кожного разу, коли його воля слабшала і його погляд, ніби заблукавши, зупинявся на тихому привабливому дівочому личкові, він непомильно наштовхувався на її темні очі, прикуті до його обличчя, вона дивилася на нього, мов зачарована.
Минула, мабуть, година – ще ніколи одна година не здавалася Ґольдмундові такою довгою – латинські вирази й пестощі учнів вичерпалися, запанувала тиша, всі були трохи збентежені, Ебергард почав позіхати. Тоді служниця нагадала, що час іти. Вони повставали, усі подали служниці руку, Ґольдмунд останнім. Потім усі подали руку молодшій, Ґольдмунд останнім. Потім Конрад першим поліз через вікно, за ним Ебергард і Адольф. Коли Ґольдмунд теж намагався перелізти, чиясь рука спробувала його затримати. Він уже не міг залишитися; щойно опинившись надворі на землі, він несміливо озирнувся. З вікна нахилилася юнка з косами.