Коли Ґольдмунд опритомнів, було темно. Голова здавалася порожньою і паморочилася. Він зрозумів, що лежить у ліжку, він не знав, де саме, але й не думав про це, йому було байдуже. Але де він був? Звідки повернувся, з якої безодні переживань? Він був десь, дуже далеко звідси, він щось бачив, щось надзвичайне, щось прекрасне, і страшне, й незабутнє – і все-таки він його забув. Де це було? Що це там спливло перед ним, таке велике, таке болюче, таке блаженне, і знову зникло?
Він вслухався в глибину себе, туди, де сьогодні щось прорвалося, щось трапилося, – що це було? Безладний рій образів навалився на нього, він бачив собачі голови, три собачі голови, він вдихав запах троянд. Як же йому було боляче! Він заплющив очі. Як нестерпно гірко йому було! Він знову заснув.
Знову прокинувся і саме в ту мить, коли світ сновидінь поспішно вислизав від нього, він побачив, він знайшов цей образ, здригаючись у болісній насолоді. Він міг бачити, він став зрячим. Він побачив Її. Він бачив велику, променисту, з пишними квітучими вустами, з сяючим волоссям. Він бачив свою матір. Одночасно йому почувся голос: «Ти забув своє дитинство».
Чий же це голос? Він прислухався, подумав і згадав. Це був Нарцис. Нарцис? І в одну мить, раптовим поштовхом все знову повернулося: він згадував, він знав. О мамо, мамо! Гори мотлоху, моря забуття були прибрані, зникли; величними, світло-блакитними очима втрачена, несказанно кохана, вона знову дивилася на нього.
Отець Анзельм, що задрімав у кріслі біля ліжка, прокинувся. Він почув, що хворий заворушився, почув його дихання. Він обережно піднявся.
– Тут хтось є? – запитав Ґольдмунд.
– Це я, не турбуйся. Я запалю світло.
Він запалив лампу, світло впало на його зморшкувате доброзичливе обличчя.
– Я що, хворий? – запитав юнак.
– Ти знепритомнів, синку. Дай-но руку, перевіримо пульс. Як ти почуваєшся?
– Добре. Дякую вам, отче Анзельм, ви дуже люб’язний. Зі мною вже все гаразд, тільки втомлений.
– Звіно, що втомлений. Зараз іще заснеш. Випий спочатку ковток гарячого вина, ось воно тут. Давай осушимо з тобою келишок, мій хлопче, за наші хороші стосунки.
Він уже тримав напоготові кухлик глінтвейну, дбайливо поставивши його в посудину з гарячою водою.
– Ось ми обидва й покімарили трохи, – засміявся лікар. – Ти, мабуть, думаєш: «Оце так санітар, що не може пильнувати хворого». Та що вдієш, такі вже ми, люди. Давай вип’ємо з тобою трохи цього чарівного напою, малюче, немає нічого кращого, ніж ось така маленька таємна нічна пиятика. Отже, будьмо!
Ґольдмунд засміявся, цокнувся і покуштував. Тепле вино було приправлене корицею і гвоздикою і присолоджене цукром, такого він ще ніколи не пив. Він згадав, як колись уже був хворим, тоді ним переймався Нарцис. Цього разу отець Анзельм був такий люб’язний до нього. Йому стало так добре, так приємно й дивовижно було лежати тут при світлі лампи й посеред ночі попивати зі старим отцем солодке й тепле вино.
– Живіт не болить? – запитав старий.
– Ні.
– А я, було, подумав, що у тебе кольки, Ґольдмунде. Отже, це не воно. Покажи-но язика. Так, добре, старий Анзельм знов помилився. Завтра ти ще полежиш, потім я прийду й огляну тебе. А вино ти вже допив? Правильно, воно має добре подіяти на тебе. Дай-но подивлюся, чи там не залишилося нічого. Тут буде ще по півкелиха кожному, якщо поділитися по-братськи. Ти нас добряче налякав, Ґольдмунде! Лежав там на галереї, як дитина. У тебе справді не болить живіт?
Вони посміялися, чесно розділили залишки лікарняного вина, отець жартував, а Ґольдмунд вдячно й весело дивився на нього знову сяючими очима. Потім старий пішов вкладатися. Ґольдмунд ще якийсь час не спав. Повільно з глибини душі знову піднімалися образи, знову спалахували слова друга, і ще раз з’явилася в його душі білява осяйна жінка, його мати; як теплий весняний вітер, її образ пройшов крізь нього, як хмара життя, тепла, ніжності і глибокого нагадування. Мати! І як тільки він міг її забути!
Розділ п’ятий
Дотепер Ґольдмунд хоч і знав дещо про свою матір, але тільки з розповідей інших; він втратив її образ, а більшість з того, що, здавалося, знав про неї, він у розмовах з Нарцисом замовчував. Мати була чимось, про що не можна було говорити, її треба було соромитись. Вона була танцівницею, красивою, неприборканою жінкою благородного, але непорядного і язичницького походження; батько Ґольдмунда, за його словами, витягнув її зі злиднів і ганьби; не будучи впевненим, що вона не язичниця, він охрестив її і навчив релігійних обрядів; він одружився з нею, зробивши шанованою жоною. А вона, проживши кілька років покірним та впорядкованим життям, знову згадала свої колишні вміння й заняття, збуджувала й спокушала чоловіків, днями й тижнями не бувала вдома, знеславилася, як відьма, і врешті-решт, після того як чоловік кілька разів знаходив і повертав її, зникла назавжди. Її слава ще якийсь час давала про себе знати, недобра слава, що промерехтіла, як хвіст комети, і потім згасла. Її чоловік повільно приходив до тями від років неспокою, страху, ганьби і вічних несподіванок, яких вона йому заподіювала; замість невдалої дружини він виховував тепер синочка, дуже схожого вродою на матір; чоловік став ненависним ханжею і прищеплював Ґольдмундові переконання, що той повинен присвятити своє життя Богові, щоб спокутувати гріхи матері.