Багато чого із забутого дитинства спливало в цих снах про матір, з нескінченних глибин і втрат розквітало безліч маленьких квітів-спогадів, мило визирали, пророче пахли, нагадуючи про дитячі почуття, чи то переживання, чи то мрії. Іноді йому снилися риби, чорні та сріблясті, вони підпливали до нього, прохолодні й гладкі, проникали в нього, пропливали крізь нього, прибували як посланці з чудовими благими вістями з якоїсь красивішої дійсности, примарно, виляючи хвостами, зникали, залишаючи замість звісток нові таємниці. Часто йому снилося, як пливуть риби та летять птахи, і кожна риба або птах були його витвором, залежним від нього, і він управляв ними, як своїм диханням, випромінював їх із себе, як погляд, як думку, повертав у себе назад. Про сад марив він часто, про чарівний сад з казковими деревами, величезними квітами, глибокими темно-синіми гротами; з-поміж трав визирали блискучі очі невідомих тварин, по гілках ковзали гладкі пружні змії; лози і чагарники були всипані величезними, вкритими росою ягодами, вони наливалися в його руці, коли він зривав їх, і сочилися теплим, як кров, соком або мали очі і поводили ними млосно і нечестиво; він притулявся до дерева, хапався за гілку, і помічав, і відчував між стовбуром і гілкою клубок густого покошланого волосся, що гніздилося там, немов під пахвою. Одного разу він побачив уві сні себе чи то свого святого, Ґольдмунда-Хризостома, він мав золоті вуста і промовляв золотими вустами слова, і ті слова роїлися, мов дрібні птахи, і тріпотливими зграйками відлітали.
Якось йому наснилося таке: він був дорослим, але сидів на землі, як дитина, перед ним лежала глина, і він ліпив з неї фігурки: конячку, бичка, чоловічка, маленьку жінку. Йому подобалося ліпити, і він робив тваринам і чоловічкам сміховинно великі статеві органи, уві сні це здавалося йому дуже забавним. Втомившись від гри, він пішов було далі, як раптом відчув, що позаду щось ожило, щось величезне беззвучно наближалося, він озирнувся і з глибоким подивом і страхом, хоч і не без радості, побачив, що його маленькі фігурки стали великими й ожили. Гігантські німі велетні проходили повз нього, все ще збільшуючись, здоровенні й безмовні йшли вони далі у світ, високі, як вежі.
У цьому світі мрій він жив більше, ніж у реальному. Справжній світ – клас, монастирський двір, бібліотека, спальня і каплиця – був лише поверхнею, тонкою, тремтливою оболонкою над вимріяним світом нереальних образів. Нічого не вартувало пробити цю тонку оболонку: пророче звучання якогось грецького слова під час звичайного уроку, хвиля запаху трав з торбини збирача рослин отця Анзельма, погляд на в’юнець кам’яного листка, що звисає з колони віконної арки, – цих малих подразників було досить, щоб пробити пелену дійсності й за спокійною прісною буденністю виявити бурхливі безодні, потоки й галактики того світу душевних образів. Латинський ініціал перетворювався на запашне материнське обличчя, протяжний звук Аве Марія – на ворота до раю, грецька літера – на коня, що летить стрілою, на здиблену змію, яка тихо зникає між квітів, і ось уже знову замість них застигла сторінка граматики.