Настоятеля більшість любила, він не мав ворогів, був сповнений доброти, скромності, смиренності. Лише вчені монастиря додавали до своєї любові трохи поблажливості; бо настоятель Даніель міг бути святим, але вченим він не був. Йому була притаманна та простота, що її називають мудрістю; але його знання латини були скромні, а грецької він і зовсім не знав.
Деякі з тих, що посміювалися при нагоді з простоти абата, тим більше захоплювалися Нарцисом, феноменальним хлопцем, красивим юнаком з вишуканою грецькою мовою, з по-лицарськи бездоганною поведінкою, з тихим, проникливим поглядом мислителя й вузькими, гарними й правильно окресленими вустами. За чудове володіння грецькою його любили вчені. А за те, що він був таким шляхетним і витонченим, його любили майже всі, а багато хто був у нього закоханий. За те, що він був настільки тихим і стриманим, багато хто на нього ображався. Абат і послушник, кожен ніс хрест обраного по-своєму, по-своєму домінував, по-своєму страждав. Обидва відчували один з одним більшу спорідненість і більше тяжіння один до одного, ніж до решти мешканців монастиря; одначе вони так і не зблизилися, жоден з них не зміг довіритися іншому. Абат ставився до юнака з величезною турботою, з величезною повагою, дбав про нього, як про рідкісного, тендітного, можливо, надто рано дозрілого, можливо, надто слабкого брата. Юнак належним чином приймав кожен наказ, кожну пораду, кожну похвалу настоятеля, ніколи не перечив, ніколи не сердився, і якщо абат не помилявся, що єдиною вадою хлопця була пиха, то він чудово вмів цю ваду приховати. Йому нічого було закинути, він був досконалим, він був неперевершеним. Небагато хто, крім викладачів, ставали йому друзями, ця вишуканість огортала його, як потік холодного повітря.
– Нарцисе, – промовив абат до нього після сповіді, – я почуваюся винним за жорстке судження щодо тебе. Я часто вважав тебе пихатим, і мабуть, це було несправедливо. Ти дуже одинокий, юний брате, ти самотній, у тебе є шанувальники, але немає друзів. Я хотів би отримати нагоду, щоб тебе посварити; але я не бачу такої нагоди. Мені хотілося б, щоб ти часом був пустотливим, як зазвичай поводяться молоді люди твого віку. Але ти ніколи не бешкетуєш. Я деколи трохи непокоюся за тебе, Нарцисе.
Юнак звів на старого свої темні очі:
– Мені дуже хотілося б, милостивий отче, не завдавати вам жодного клопоту. Може, я й справді пихатий, милостивий отче. Я вас прошу покарати мене за це. Часом мені самому хочеться себе покарати. Пошліть мене, отче, у скит, або накажіть виконувати гидку роботу.
– І для одного, і для іншого ти замолодий, любий брате, – промовив абат. – Крім того, ти надзвичайно здібний до мов і мислення, сину мій; це було б марнуванням цих божих дарів, якби я наказав тобі виконувати неприємну роботу. Ти будеш, либонь, учителем і вченим. Чи ж ти сам не бажаєш цього?