– Вибачте, отче, я ще не зовсім розумію, чого хочу. Наука завжди приноситиме мені радість, як інакше? Але я не думаю, що наука буде моїм єдиним заняттям. Та й не завжди бажання визначають долю і покликання людини, є щось інше, певна приреченість.
Абат слухав уважно й серйозно. Проте на його обличчі була помітна посмішка, коли він сказав:
– Наскільки я знаю людей, то ми всі, особливо замолоду, трохи схильні плутати провидіння з власними бажаннями. Але розкажи мені про це сам, бо ти вважаєш, що нібито знаєш своє призначення наперед. У чому воно полягає?
Нарцис прикрив свої темні очі, так що вони сховалися під довгими чорними віями. Він мовчав.
– Говори, сину мій, – заохотив абат після тривалого очікування. Тихим голосом і з потупленим поглядом Нарцис почав говорити:
– Мені здається, милостивий отче, ніби я знаю, що призначений передусім до монастирського життя. Думаю, що стану монахом, священиком, вікарієм і, можливо, навіть абатом. Я так думаю не тому, що цього бажаю. Я не прагну обов’язків. Та вони будуть покладені на мене.
Обидва довго мовчали.
– Чому ти так вважаєш? – запитав старий нерішуче. – Яка саме твоя риса, крім вченості, спонукає тебе до цієї думки?
– Ця риса полягає у тому, – поволі мовив Нарцис, – що я відчуваю природу й призначення людини, не тільки свою власну, а й інших. Ця властивість змушує мене служити іншим, керуючи ними. Якби я не був народжений для життя в монастирі, мусив би стати суддею або державним діячем.
– Може, й так, – кивнув абат. – А чи випробував ти свою здатність розпізнавати людей та їхні долі на практиці?
– Випробував.
– Можеш навести приклад?
– Можу.
– Гаразд. Оскільки мені не хотілося б проникати у таємниці наших братів без їхньої згоди, може, ти мені розповіси, що, на твою думку, ти знаєш про мене, твого настоятеля Даніеля.
Піднявши повіки, Нарцис подивився настоятелеві у вічі.
– Це ваш наказ, милостивий отче?
– Мій наказ.
– Мені важко говорити про вас, отче.
– Мені теж важко, юний брате, схиляти тебе до розмови. Та я це роблю. Говори!
Опустивши голову, Нарцис тихо промовив:
– Я мало що знаю про вас, шановний отче. Я знаю, що ви – слуга Божий, якому було б миліше пасти кіз або дзвонити у дзвони в скиті та слухати сповіді селян, аніж керувати великим монастирем. Я знаю, що ви плекаєте особливу любов до святої Божої Матері й найбільше молитеся до неї. Нині ви молитеся про те, щоб грецькі й інші науки, якими займаються у цій обителі, не викликали сум’яття в душах ваших підопічних і не становили для них небезпеки. Ви молитеся часом, щоб не втратити терпіння супроти вікарія Ґреґора. Ви молитеся нині про легку кончину. І ви, я так думаю, будете почуті й матимете мирну кончину.
У маленькій приймальні абата було тихо. Нарешті старий заговорив:
– Ти мрійник і бачиш видіння, – люб’язно зауважив сивий достойник. – Навіть побожні й приємні видіння можуть бути оманливими; не довіряй їм, як і я не довіряю їм. Бачиш, брате мрійнику, що я насправді думаю про ці речі?
– Я бачу, отче, що ви дуже лагідно думаєте про це. Ви думаєте собі так: «Цей юний учень не зовсім здоровий, він марить, може, забагато медитував. Я міг би накласти на нього покуту, вона йому не зашкодить. Проте я й сам прийму покуту, яку накладу на нього». – Ось про що ви зараз думаєте.
Настоятель підвівся. Він з посмішкою кивнув учневі на прощання.
– Гаразд, – сказав він. – Не сприймай свої видіння надто серйозно, юний брате; Бог вимагає від нас трохи більшого, ніж мати видіння. Припустімо, ти полестив старому, пообіцявши йому легку смерть. Припустімо, що старий якусь хвильку слухав ці обіцянки із задоволенням. Але вже досить. Завтра маєш молитися на вервиці, завтра після заутрені, молитися зі смиренням і ревністю, а не абияк, і я робитиму те саме. А зараз іди, Нарцисе, наговорилися.
Іншого разу абатові Даніелю довелося залагоджувати суперечку між наймолодшим з учителів-священиків і Нарцисом, які не могли дійти згоди щодо якогось пункту в навчальному плані: Нарцис ревно наполягав на внесенні певних змін у викладання, переконливо обґрунтовуючи їх; але отець Лоренц, схоже, через ревнощі, не хотів з цим погоджуватися, так що після кожного нового обговорення наставали дні прикрого мовчання й невдоволення, доки Нарцис, переконаний у своїй правоті, не зачіпав це питання ще раз. Зрештою отець Лоренц сказав трохи ображено:
– Нарцисе, давай покладемо край цій суперечці. Ти ж знаєш, що вирішувати мені, а не тобі, ти – не мій колега, а мій помічник і повинен мені підкорятися. Але оскільки це питання видається тобі таким важливим і оскільки я маю перевагу порівняно з тобою у посаді, але не в знаннях і талантах, я не хочу приймати рішення самостійно, ми попросимо зробити це нашого отця настоятеля.