Той інший, що пробудив любов Ґольдмунда, мав проникливіший погляд і здогадувався більше, але він не втручався. Він дуже добре помітив, який чарівний рідкісний птах тоді залетів до нього. Він, такий самотній у своїй шляхетності, негайно відчув у Ґольдмундові споріднену душу, хоча, здавалося, у всьому був його протилежністю. Якщо Нарцис був темним і худим, то Ґольдмунд був яскравим і квітучим. Нарцис був мислителем і аналітиком, а Ґольдмунд – мрійником і дитиною. Але протилежності об’єднувало щось спільне: обидва були шляхетними людьми, обидва відрізнялися від інших винятковими здібностями й рисами, обидва отримали від долі особливий знак. Нарцис палко переймався цією юною душею, сутність і долю якої він невдовзі пізнав. Ґольдмунд щиро захоплювався своїм красивим, надзвичайно розумним учителем. Але Ґольдмунд був сором’язливим; він не знаходив іншого способу сподобатися Нарцисові, окрім як до перевтоми намагався бути уважним і кмітливим учнем. Однак не тільки сором’язливість стримувала його, а й відчуття того, що Нарцис становить для нього небезпеку. Не міг же він вважати ідеалом і зразком доброго й простого абата й одночасно велерозумного, вченого, проникливого Нарциса. Та все ж з усіх сил своєї юної душі він прагнув до обох непоєднуваних ідеалів. Часто йому доводилося через це страждати. Інколи в перші місяці свого школярства він відчував у серці таку розгубленість і сум’яття, що йому хотілося втекти від усього цього або зірвати свою тугу і внутрішню лють на товаришах. Часто-густо він, добродушний, на якийсь дрібний жарт або зухвалість товаришів спалахував таким праведним гнівом, що тільки з надзвичайними зусиллями стримувався й смертельно блідий, із заплющеними очима відвертався. Тоді він знаходив у конюшні Блеса, притуляв голову до його шиї, цілував її й гірко плакав. І з часом його страждання набирало сили й стало помітним. Його щоки позападали, погляд згас, його сміх, який усім так подобався, було чути дедалі рідше.
Він сам не розумів, що з ним відбувається. Він чесно прагнув бути хорошим учнем, невдовзі стати послушником, а пізніше побожним, тихим братом отців; він вірив у те, що всі його сили й здібності підпорядковуються цим благочестивим і скромним намірам, про інші стремління він нічого не знав. Як же невимовно сумно було йому бачити, що досягнути цієї простої і прекрасної мети так важко. Зі смутком і відчуженням він усвідомлював іноді свої ганебні потяги й стани: неуважність і огиду до навчання, замріяність, фантазування чи сонливість під час уроків, протест і відразу до вчителя латини, дратівливість і гнівну нетолерантність до однокласників. Та найбільше бентежило те, що його любов до Нарциса так погано поєднувалася з його любов’ю до абата Даніеля. До того ж іноді, в глибині душі, він, здавалося, відчував, що Нарцис теж його любить, що він ним переймається і чекає на нього. Значно більше, ніж здогадувався хлопчик, думки Нарциса були зайняті ним. Йому хотілося, щоб цей гарненький, світлий, милий хлопчина був його другом, він відчував у ньому свою протилежність і своє доповнення, йому хотілося дбати про нього, скеровувати, просвіщати, плекати й довести до розквіту. Та він стримувався. Він робив це з багатьох мотивів, більшість з яких усвідомлював. Передусім сковувала й стримувала його відраза, яку відчував до тих непоодиноких учителів і монахів, які закохувалися у школярів чи послушників. Досить часто він і на собі з огидою ловив хтиві погляди старших чоловіків, досить часто чинив німий опір їхнім компліментам і пестощам.