Книжка Бруно ще не з’явилася у продажу, коли його школа святкувала ювілей сімдесятип’ятиріччя. Дрогобицька державна гімназія ім. Владислава Яґайла. Там, де здавав матуру, а тепер уже багато років навчав. Малювання та ручної праці. Було зрозуміло, що за такої нагоди без його допомоги не обійдеться. Бо ніхто так, як він, не вмів прикрашати будівлю гімназії на різні урочистості. Він малював портрети маршалка Пілсудського і президента Мосціцького[20], робив проекти щорічного табло випускних класів та віньєток учнівських часописів. Колись він ще намалює знамено школи: з одного боку король Яґайло та „Бог і Вітчизна”, з другого — Остробрамська Божа Мати[21] та „Мати, Королево Польської Корони, молися за нас”. Зрозуміло, що на зміст цих написів він не матиме жодного впливу. А все ж іронізуватиме, що, як на єврея, навіть такого, що не практикує, це велике досягнення. Зрештою, це була лише частина серйознішої проблеми. Він і ця його школа!
Він не любив говорити про це. Волів вести розмови про мистецтво. Клав голову мені на коліна і, спокійний, що жоден нахаба його не переб’є, тихим голосом говорив, виголошував промови, цитував Рільке в оригіналі. Обожнював його поезію, вдома мав усі його томи. Від віршів переходив до малюнків Кубіна, до його творчості, сповненої вишуканою фантастикою і ґотикою. Бруно вважав його своїм творчим патроном, старшим братом-демонологом у мистецтві… Аналізував його лінію, джерела натхнення, подорожі. Порівнював із малярством Ґойї та Мунка. Того вечора, вимахуючи пальцем у повітрі, він із запалом розповідав мені — двадцятивосьмирічній дівчині, заслуханій у кожне його слово — про фотографічні твори Кубіна та про його спробу самогубства на могилі матері.
Раптом він підвівся й дістав із портфеля газету та зім’ятий папір. Це не була фотографія Кубіна на могилі матері. Аж ніяк. Якісь записи в лінійках і стовпчиках. Аби я собі не думала, що він ненавидить цю свою школу. Щось таки він у ній цінує. Бо там завжди був елемент шаленства або принаймні якоїсь творчої іншості. І говорить про це не тільки тому, що сам є її вихованцем… Нехай Юна лиш уважно послухає, які предмети потрапили, скажімо, до кабінету природи. Тож я слухала, воліла про це, ніж про сенсації процесу над власником кав’ярні у Бориславі, притягнутого за проституцію танцівниць, що у нього працювали.
„Для кабінету малювання Дрогобицької вищої реальної гімназії у 1906 році придбано такі предмети й моделі:
Гембель, сокира, трубка, маківки, будяк дев’ятисил, метелики, хвіст японського фазана, хрущі, черепи лисиці, собаки, коня, морський павук…
Двома роками пізніше:
лупа Геліос,
гуано з Перу,
ступня коня,
коробка з комахоїдними рослинами,
велика шкаралупа шляхетної пінни…”
Шляхетна пінна… похвалилася я своїми знаннями з біології… це морський молюск з мушлею у формі комашиного крила. Крилатий молюск! — сміялися ми. А сміялися ми зрідка. Бруно, як учитель, усім серцем не зносив тієї своєї гімназії. Я була природженим педагогом. За вибором, не з примусу. Любила знати, любила навчати, любила мати слушність. Хотіла відкривати моїм учням нові світи, показувати книжки й робити так, щоб вони оживали. Вимагала слухняності й натомість мала її. Відчувала, що показую цим дітям ідеали, до яких вони згодом будуть прагнути. В цьому було моє джерело сили. Для Бруно — приниження.
Він не зносив щоденної шкільної нудьги. Стихія школи насправді його лякала. Це була безперервна мука боротьби з молодими хлопцями, з їхньою легковажністю, пустощами, галасливістю, часом зі звичайнісінькою, властивою прецінь для цього віку, глупотою. На початку кожного уроку, після дзвінка, він ставав у майстерні ручної праці з олівцем і гемблем, кутником і молотком. І з холодною думкою в голові, що марнує час, що хвилина за хвилиною з нього вислизає життя. Те, яке міг би використати для творчості, або навіть щоби бути зі мною… А ще за мить на нього чекає традиційна молитва…
Я не розуміла цього до кінця, хоча й раділа, що він волів бути зі мною. І що, як тільки міг, уникав цих ювілейних урочистостей. Ми сиділи разом, і він розповідав мені про них словами місцевої газети „Дрогобицько-Бориславський голос”.
„У місті запанував святковий настрій і надто пожвавлений рух. На урочистості чисельно з'їхалися випускники з усього світу. На початку була літургія.
Відкрито пам’ятну таблицю. На свято завітав президент Ярош[22]”.
Він читав це, знову тримаючи голову на моїх колінах, оксамитовим, спокійним голосом, шелестячи газетним папером. Це було приємно, тому я просила, щоб не припиняв. Тоді він переглядав усе. Що газета для дорогих читачів надалі коштує тридцять ґрошів! Що у залі „Сокола”[23] виступатиме геніальна співачка Ванда Вермінська[24], яка перед тим підкорила Відень. На сторінках газети можна також довідатися, як відповідати у крамниці на сумніви клієнтів. Або як навчитися дослівної стенографії, іншими словами — „скорописання літерою під час вимови кожного звука, який вилітає з вуст, за допомогою самовільного руху олівця”. Що здоров’я — це скарб! І що „Радіон” сам пере[25]!
20
Іґнацій Мосціцький (1867–1946) — польський науковець, винахідник, засновник польської хімічної промисловості, політик, у 1926–1939 роках президент Речі Посполитої Польщі.
21
Остробрамська ікона Божої Матері — чудотворна ікона Богородиці з XVII століття, перебуває в Остробрамській каплиці у Вільнюсі, польський та литовський символ християнства, згадується у зачині поеми „Пан Тадеуш” Адама Міцкевича.
22
Раймунд Ярош (1875–1937) — маршалок Дрогобицького повіту, від 1911 року власник курортів Трускавець та Горинець-Здрій, голова Спілки польських курортів, від 1932 року президент міста Дрогобича, знакова постать у міжвоєнному тримісті Дрогобич — Трускавець — Борислав.
23
Дім Сокола — садиба найстаршого польського спортивно-патріотичного товариства, діяльність якого долучилася до виникнення гарцерського руху — провідної скаутської організації у Польщі, „Сокіл” активно діяв у період утрати незалежності Польщі та у міжвоєнні, заборонений у ПНР, відновив діяльність після 1989 року. У Дрогобичі „Дім Сокола” розміщувався по вул. Міцкевича (тепер вул. Шевченка, 29, Центр душпастирства молоді).
24
Ванда Вермінська (1900–1988) — відома польська оперна співачка, виступала у Відні та Мілані.
25
У 30-х роках був поширений пральний порошок „Радіон”, на рекламних плакатах були зображені два коти перед купанням та після нього і надпис „сам пере”, порошок вироблявся на хімічній фабриці „Прага” у Варшаві (вул. Шведська, 16/20).