„Усією собою я відповідаю його потребам, віддаюся його обожнюванню — вдячна й лагідна, не забороняю йому обожнювати себе… Якщо все це залишилось невисловленим еротично, то емоційні вузли зав’язані міцно. Довгі дороги й розмови у снігу й сонці…”
Ох, тепер би вона для заспокоєння закурила цигарку. Як іноді це робила, лише іноді, коли ніхто не бачив, у бібліотеці, біля вікна. Тут вона цигарок не має, але вікно — так. Тож вигляне — замість закурити. Кілька ковтків свіжого повітря не завадять. От тільки впорається із замком. Отже, що нам хоче сказати пані Налковська? Що — власне кажучи. Але що — власне кажучи? До чогось дійшло чи ні? То були вони з Бруно коханцями?
П’ятнадцятого лютого 1934-го пише про цей подарунок від Бруно, про його книжку, власноручно ілюстровану й оправлену. Пригадує блискучі рецензії про неї в „Літературних новинах” та „Пйоні”[232]. Відтак визнає: „мої літературні амбіції й марнославство знаходили собі штучну поживу в цих молодих талантах”.
Зі свого боку, мабуть, варто колись перевірити, може, попросити про це Ф., у чому полягала ця, вже мітична, допомога Налковської у виданні „Крамниць”… Адже за друк заплатив Ізидор Шульц. То що зробила вона? Організувала мітинги на підтримку? Пікети під видавництвом? Радше телефонувала, переконувала знайомих. У чому властиво? Вмовляла власників „Рою” опублікувати його? Це би означало — що? Що вони не знали, що видають? Яку перлину мають на письмовому столі? І лише якісь інші впливові люди мусять їх переконувати?
О, так, знаменитостей в її оточенні справді не бракло. Та й сама вона була зіркою, тримала літературний салон, ну, відомо. Після війни вже нікого такого не було. І вона вже не була такою. А яких людей до себе запрошувала — Шимановського, Іжиковського[233], Ґоявічинську[234], Папського[235], Вата[236]. Й усіх заради Бруно, який у квітні (може, це були свята, а може, знову взяв відпустку „для покращення здоров’я”?) тиждень гостював у неї.
Після цього візиту і цих товариських — для нього точно — тортур отримала листа від Бруно, який „огортав мене чаром, найніжнішою делікатністю, контемпляційним обожнюванням і щасливим спокоєм”.
Що це за стиль? Та йому, мабуть, подобався. Сам часто впадав у такі провалля, повні стилістичних викрутасів та „контемпляційних обожнювань”. Стиль стилем, але потім щось пішло не так. Вочевидь. Так тут дописав Фіцовський, який прецінь знає найкраще.
І цитує листа з того ж періоду до Зенона Васнєвського, перед яким Бруно сповідається про дивне пригнічення, в якому він тепер перебуває, про відсутність радості, депресію з невідомої йому причини. „Я, мабуть, нервово хворий. Зараз у мене має бути багато причин для задоволення, я міг би собі дозволити трішки радості, та замість цього переживаю незрозумілий страх”.
А це чому, мій дорогий Бруно? Чи хтось став на шляху пана письменника? Не надто делікатний і не схожий на тінь? З кулаками, як буханці, й фізією впевненого у собі телепня? Зі слов’янським іменем Боґуслав. Який тепер більше підходить зірці польської літератури?
19 травня 1934 року:
Бла, бла, бла, ага… „Я, звісно, не є змістом його існування тією мірою, як це може здаватися з його листів. Це навіть не можна було назвати коханням. Було це радше здійсненням культу, проповідуванням на мою честь”.
Що ж, мабуть, вистачить на сьогодні, інакше можу не пережити цього. Літня пані не надто стійка до таких сюрпризів. Але чому? „Чому? Бо слоїк джему! Сам же з’їв джем!” — як кричать під вікном якісь дітиська родом з пекла. Їй все-таки буде краще за письмовим столом. Та й про що стільки балачок! Дізналася про щось нове? Не вельми. Те й се знала, вважай, від самого Бруно — хто, як не він, розповідав їй про одну, єдину „дивну” ніч? А може, це Фіцовський — не Бруно? Однак ці дати викликали занепокоєння. Грав на двох інструментах нараз, одночасно обожнював їх обох! Принаймні в цьому був як нормальний мужик, що називається відтворювачем, — наш лукавий Бруно. Але де ж ця „одна, єдина”? Наче з пісеньки.
Є.
„…саме тепер, через рік, відколи це триває, і після є д и н о ї спільної ночі…”
Отже, Бруно таки мав свою мить. Хоч йому була потрібна не мить, а значно більший розгін. Тож чи оця, пані Зоф’я, пізнала його таємниці? І які? Ті найпотаємніші? Ні, радше ні, бо інакше не була б такою малослівною. Яка письменниця не скористалася б нагодою поділитися чимось подібним з рештою світу?
232
„Pion” — суспільно-літературний тижневик, виходив у Варшаві у 1933–1939 роках, тут публікувалися, зокрема, Юзеф Чехович, Юзеф Лободовський, Чеслав Мілош, Юзеф Віттлін.
233
Кароль Іжиковський (1873–1944) — польський літературний та кінокритик, поет, прозаїк, драматург, перекладач, у міжвоєнні співпрацював з часописами „Скамандр” та „Літературні новини”, ініціював літературні дискусії, від 1933 року член Польської академії літератури, у 1933–1939 роках друкувався в часописі „Пйон”.
234
Поля Ґоявічинська (Pola Gojawiczyńska, 1896–1963) — польська письменниця, найвідоміший її роман „Дівчата з Новолипок” („Dziewczęta z Nowolipek”, 1935), Зоф’я Налковська сприяла у популяризації її творчості.
235
Юзеф Папський (1896–1993) — польський художник і письменник, граф, майор Війська Польського, у 30-х роках друкувався в „Літературних новинах”, в’язень сталінських таборів, співтворець паризької „Культури”, делегат еміґраційного уряду Речі Посполитої, у ПНР його творчість була заборонена.
236
Александер Ват (1900–1967) — польський письменник і поет, перекладач, співтворець польського футуризму.