Навіть не знаю, чи пам’ятаю те сум’яття, яке я колись викликала. І що це було, коли з’являлась — пожадання чи хвилювання, чи випадкова напруга повітря? Ще зовсім недавно. І так давно. Сукня без рукавів, троянда з правого боку, намисто з перлин. Ледь нахилена голова. Й очі, що дивилися вгору з-під вій… Я, Юна.
Навіть поскаржитися нема кому. Хіба що тобі. Але ти, Бруно, знаю, лише вдаєш, що слухаєш. Десь там собі небесною паличкою накреслюєш початок історії про стару жінку, перетворену на дерево… Якій — як ти б це, може, написав — порив травневого вітру, задерикуватий, ледь стримуваний лише занадто лавандовими міазмами тутешніх бібліотечних книгозбірень, виплутав із волосся основу павутиння, і воно летить собі десь за обрій…
Бачу тебе, схиленого над черговим рядком. Як зазвичай. Як колись.
Завдяки Поетові я могла заново прочитати своє життя. Рідко трапляється така нагода… Це привілей чи тортури? Не знаю.
Я зазирнула під лиштву часу, який встиг не тільки вкритися шрамами, але й загинути. Війна його знищила. Я сама вже давно зреклася його імені. Прирекла його на страту. І раптом… Уривками розмов, фрагментами подій, пасмами спогадів і плямами твоїх, моїх, чиїхось записів він почав виходити на поверхню. Наче давні скам’янілості. Наближався до мене. Перекривав мені горло.
Чи й далі я сама є творцем своєї долі? Чи дозволю іншим змінювати її? І хто має право на це? Скільки голосів звідтіля можуть переродити мій власний голос? Кількість чи сила вирішують?
Воскресіння пам’яті — наче трюк ярмаркового ілюзіоніста. Накопичуються реквізити, що вилазять із капелюха. Кожен має свій голос, кожен щось пригадує, на щось посилається, перетягує на свій бік… Старі персонажі з’являються у світі, який тепер уже в іншому місці, який забув про них. Домагаються свого, перекрикують, відлунням помножують свою присутність. ІСНУЮТЬ.
Упізнаю їх по голосу, гримасі вуст, шрамові на щоці, зачісці. Слабші, блідіші, посивілі, та колись вони були поруч зі мною. Не можу відвернутися й піти.
Не можу?
Не впевнена, що це ласка. Через них я зазнала більше болю, ніж полегшення.
Боротися далі не маю вже сили.
Чимраз важче змусити себе до чогось. У лютому 1989 року напише, що припинила будь-які контакти, навіть з близькими людьми, і ніщо не може змусити її відновити листування… „хіба що землетрус”.
Трохи цих землетрусів тоді було, тож кілька разів ще дається чути. Як-от після виборів 1989 року, що так несподівано виграла опозиція Солідарності, — вважає, що загальна ситуація не обіцяє нічого доброго, попри шанси…
Він би думав так само. Оптимізм не притаманний людям, яких надто часто випробовувала доля.
Тазостегновий суглоб не дає їй жити. Терапія довга й болісна. Вважає, що на ендопротез „вже запізно”. Допомагає родина, допомагають Фіцовські.
В останньому листі до „Шановного й Дорогого Пана” (від 28 серпня 1990 року) Юна написала, що різних ліків їй не бракує, нехай цим не клопочуться. Дістає їх у достатній кількості від кузинів з Лондона і Вашинґтона. Але все одно не допомагають…
Ще відповідає на запитання Біографа про окуляри… Шульц часто читав і малював у її присутності, але ніколи не носив окулярів.
11 липня 1991 року ковтнула жменю таблеток проти болю та снодійних. У холодильнику залишила пляшку шампанського. Мабуть, хотіла її відкрити наступного дня. Тоді, 12 липня, припадали чергові уродини Бруно. Дев’яносто дев’яті. До сотих вже не дочекалася. Не змогла дочекатись.
Янгол і Диявол — свідки попередньої спроби — послабили свою пильність. Цього разу не встигли її врятувати.
Спочила на ґданському цвинтарі Серебрище[237], у могилі, яку викупила собі багато років перед тим, одразу після війни.
Доля малюнків, які роками берегла, залишається невідомою.
Портрет на її надгробку склеєний з двох фотографій. Перша — це Вона. Друга… помітно відрізняється… Може, це Він. Бруно?
Слова вдячності
Юна завжди була для мене найтаємничішою серед жінок Бруно Шульца. Потрібна уява, аби вивести її з тіні. Аби проникнути через забуття, на яке вона сама себе прирекла.
237
Srebrzysko — комунальний цвинтар у Ґданську, заснований 1924 року, розташований на лісистій території у Верещі.