Не вистачало лише морського павука й гуано з Перу. І звісно — трубки! Згадувалися прізвища Шопенгауера і Ніцше. Це звідти Гітлер висмоктав свою безумну ідеологію? Зі справжніх творчих філософів?
Бруно закашлявся й аж замовк, занепокоєний.
Дрогобич — це насправді було неабияке містечко. Налічувало лише або аж близько сорока тисяч мешканців, але сусідство Борислава, що активно розвивався (нафтова ропа!), королівського Львова та мінеральних вод Трускавця (перлина Карпат, унікальний курорт!) трохи пожвавлювало околиці. У кожному разі тут з’явилося трохи цікавих людей. Так мені принаймні здавалося. Я ще не знала, які компаньйони чекають мене згодом поруч із Бруно й деінде. Наприклад, Господи, — у Закопаному!
Бруно ходив своїми власними стежками. Найбуквальніше у світі — завжди попід мурами й стінами. Ніби приліплений до їхнього оборонного тягаря, впевнений, що тут його не дістануть злі сили. Сірий костюм часто висів на ньому, наче жест вибачення. Неприкаяний і скромний, Бруно не зважав на це. Врешті й вона звикла до цього. Бо важливішими були його символічні стежки — ті, що вели до мистецтва. Тож він меншав і вивищувався майже одночасно. Невдовзі вона зрозуміла: те, що він пише і малює, — важливе, може, навіть велике. Я колись буду у шкільній програмі, — казав він у приливі щирої, твердої, мов скеля, і дещо навіть зухвалої надії. І водночас затуляв долонею обличчя, ніби боячись, що світ підведе його. Бо навіщо він мав би підтримувати його — малого учителя малювання з провінційного містечка?
Я була з ним, але його середовища у Дрогобичі майже не знала. Складно сказати — через нього чи через мене. Ми зустрічалися самі, хотіли бути тільки для самих себе. Тож ми не бували, особливо на початку, безмаль ніде. У мене було своє коло друзів, у нього — своє. „Ми” — це вже цілком інша справа…
До окремих знайомств Бруно мене допускав. Я побіжно познайомилася з його однокласником, Станіславом Вайнґартеном[26]. Порівняно з Бруно, Сташек здався мені старшим паном. Він був офіцером під час першої війни, дбайливо вдягнений, постійно наспівував під ніс мелодії з опер та оперет. Мав якісь справи в Лодзі. Вважав себе експертом у галузі мистецтва. Ну й колекціонував малюнки Шульца. Здається, замовляв також екслібриси — з Еросом або демоном у головних ролях. Часто на тлі черепів. Я чомусь не уявляла собі, що вони могли йому подобатися, тож купував їх, мабуть, аби просто допомогти авторові. Вони дуже різнилися, але давно зналися і на свій лад любилися. Бруно взагалі був вельми прив’язаний до людей, з якими зблизився у молодості, особливо до тих з Дрогобича. Мене це радше дратувало, відгонило душком провінційності.
Лише згодом я довідалася, що це їхнє знайомство не завжди було таким безневинним… Разом вони брали участь у підозрілих нічних вилазках на вулицю Стрийську в пошуках еротичних пригод. Два обличчя Сташка відчув Віткаци[27], коли намалював один його портрет вогненно-червоним, а другий — ядучо-зеленим. Примхливість нудьги.
Вайнґартен умів робити щедрі жести. Пам’ятаю, як подарував нам обом розкішні халати. Таку мав дивну забаганку. Але завдяки ній майбутній приятель Бруно та й мій, мабуть, також міг словотворчо пошаленіти в Закопаному. Халат, як уважав Віткаци, не звучить польською… Ну й вигадував свої власні, рідні, відповідники: затуляльник, лінивник, розлізлик, байдикувальник, завивальник…
Ближчі стосунки Бруно мав із Пільпелями[28]. Знаю про це найбільше від нього самого. Не виключено, що це була якась моя рідня, бо я зі здивуванням знайшла колись це прізвище в родинних документах. Але батьки не хотіли говорити на цю тему, а я й не наполягала. Батько Мундка мав книгарню побіч ринку, там у продажу були записники, олівці й пера. Туди достарчали книжки для Бруно (безмаль оптом), а також спеціальний папір для малювання. Вони мали будинок по вулиці Тараса Шевченка, із садом позаду, де чарівно квітнув великий кущ магнолії. На веранді в пурпуровому халаті, а може, радше у „розлізлику” сидів Мундек — товстий, лисий, в окулярах, незмінно з цигаркою в зубах. А поруч його нерозлучна сестра Трудя — велика й рудоволоса. Додаймо до них дрібного Бруно, що присів на сходинці, й матимемо цвіт цього товариства. Я не належала до нього. Воліла бути сама із Бруно.
26
Станіслав Вайнґартен — інженер Галицької нафтової спілки „Ґаліція”, близький приятель Бруно Шульца, колекціонер його художніх робіт, меценат мистецтва.
27
Станіслав Іґнацій Віткевич, псевдонім Віткаци (1885–1939) — видатний польський письменник, художник, філософ, драматург, фотограф, приятель і творчий партнер Бруно Шульца.
28
Емануель (Мундек) Пільпель — близький приятель Бруно Шульца, юрист, меломан, знавець літератури й мистецтва, належав до групи „Каллея”, заснованої в Дрогобичі молодими єврейськими інтелігентами, Шульц був її членом від 1918 року. Якуб Пільпель — батько Мундка, власник дрогобицької книгарні. Бруно Шульц часто користався багатою бібліотекою Пільпелів та книгарнею Пільпеля-батька. Будинок Пільпелів по вул. Шевченка (тепер Міцкевича) досі існує.