Пастелями створював деталі й характер обличчя
Автопортрет художника з магнетичним поглядом
Він майже одразу сказав, якось так тихо й несміло, що невдовзі має видати книжку — збірку оповідань з дивною, але красивою назвою „Цинамонові крамниці”. І що допомогла йому в цьому Зоф’я Налковська[1]. Їздив у цій справі до Варшави, здається, навіть до неї. Додав, що його дебют фінансує брат Ізидор. Був цим трохи збентежений, але більше потішений. Упевненістю, що брат, справжній підприємець, директор нафтової фірми „Ґаліція”, свідомо його підтримує, що вірить у його письменницький талант. Але мене цікавило дещо інше.
Це „та” Налковська? — запитала його. Так. Це його „так” було ледь чутне. Знаменита Налковська, — подумала я, — чи він, такий чутливий, такий начитаний, не знає її літературної ваги? Згодом я вже не була такою нерозумною, але спочатку — радше так. Не здогадалася, що їх об’єднує щось більше. Тому він і був такий малослівний. Але ж звідки я могла знати? Тим паче була тоді переконана: щось більше починало його об’єднувати зі мною…
Зазвичай ми прогулювалися галявинами за будинком. Або в березовому лісі. Я з дитинства обожнювала піші вилазки. (За сезон зношувала кілька пар взуття із пласкими підборами!) Та й він раніше регулярно ходив на прогулянки. Зазвичай після уроків. Променад вів через шпалери горобини й калини вулицею Сенкевича, через парк до корзо[2] по вулиці Міцкевича, біля школи св. Ядвіґи…
Банально? Тільки не з Бруно.
Ми говорили про все, хоч здебільшого про літературу. Обоє захоплювалися творчістю Рільке і Томаса Манна. Але він любив також дискутувати про Фройда і Айнштайна. Про все, що читав. Віршем і прозою.
Про різні речі.
Скаржився на куряву у Варшаві. Говорив про молитви, що це прекрасні містичні вірші. Ласо про морозиво в кав’ярні „Зем’янська”. Пристрасно фантазував про кольори повітря. І про турецький алфавіт ворон, мову яких намагався розшифрувати. Монотонно про іспит з нарисної геометрії, який здавав у молодості, коли ще планував стати інженером. Спокійніше про гори, куди їздив для оздоровлення, хоча злегка побоювався їхньої величі.
Про себе.
Удома, поки жив батько, говорив польською й німецькою. У шостому класі отримав нагороду за скульптуру, яку надрукували на листівці. Перед матурою[3] його відзначили за твір-казку про коня. Під час навчання у Відні зрозумів, що має присвятити себе образотворчому мистецтву, а не цивільному будівництву.
Сумлінно вивчав розклади руху транспорту, бо це його цікавило. З дитинства відчував магію потягів. Облікування цифр вочевидь його заспокоювало.
Трохи філософував. Пам’ятаю розповідь про людське обличчя як вихідний пункт роману, про індивідуальність кожної людини та про відсутність спільного знаменника для земних істот. Може, я мала б тоді замислитись над неможливістю порозумітися з ним, але вже через мить він захоплював мене промовою про музичну тишу, про її врівноважений маятник, що заколисує його до самого мистецтва.
Я вже не намагалася розуміти цих пояснень. Підкорялася їм, наче животворній воді з озера в моєму містечку, наче небові, чий подих — завдяки його словам — ставав кольоровим. І вже тільки паморочилося в моїй голові. Змішувалися пропорції між реальністю й вигадкою. У тій другій я відчувала себе особливим і бажаним гостем.
А коли все вже добігало кінця і сеанс закінчувався, — залишалася тільки суть, як сам він казав, „покинутий торс розмови”… Думка поверталася до пасти для взуття, користі від часнику та розмірів надвишок для наших мізерно оплачуваних шкільних категорій. Ми поверталися до життя. Він гордував цим приземленим існуванням. Я розуміла, що йому нікуди втікати. Присутність Бруно робила мене відважнішою. І сильнішою.
Він не викликав до себе надмірної симпатії. Як годиться дивакові й самітникові, розповідав про хвороби, про те, як у молодості місяцями лежав у ліжку, про періостит чи плеврит (він грався цими словами!), про нічні спітніння. Згадував, що іноді дуже довго не виходив з кімнати, коли творив. Їжу мусили залишати йому під дверима. Потребував повної зосередженості. Знав чи не всіх дрогобицьких лікарів й усі шість аптек. Скаржився на шкільну рутину, на гул бричок, що проїжджають мимо, на свою боязливість.
1
Зоф’я Налковська (1884–1954) — польська письменниця, публіцистка, драматургиня, від 1933 року членкиня Польської академії літератури, діячка ПЕН-клубу, засновниця та членкиня літературної групи „Передмістя” (1933–1937). Сприяла Шульцові в опублікуванні його першої збірки оповідань у варшавському видавництві „Рій” („Rój”), підтримувала з ним приятельські зв’язки, листувалася, згадувала про нього у своїх щоденниках. (Тут і далі примітки й коментарі перекладачки —