Але згадував також про те, що він пише. Лише один раз. Про „Месію” — його найважливіший твір. Що почав писати, що намагається нанизати сюжети, що буде це, мабуть, як і його перша книжка, збірка різних історій. Потім уже не хотів про це говорити. Мовчав або скаржився, що в нього не виходить, що з цим усе гірше й гірше…
Він був письменником до дебюту — не знав, що на нього чекає. Ким невдовзі стане: Бруно Шульцом — автором чудової книжки чи збірки, до якої всім байдуже і вона припадає пилом у найтемнішому закутку книгарні? І це попри рекомендацію Налковської! І попри власні, часом роздуті до абсурду, критичні схильності… Може, малюнки мали б йому додавати впевненості, втім, це було дещо цілком інше…
Тож якесь відчуття тривоги мусило бути… Й було. Він спалахував у найнеочікуваніші моменти, навіть найідилічніші. Бруно постійно дивував мене. Але спершу присипляв позірною звичайністю… Так, ніби й справді був лише провінційним учителем, який фліртує з милою подружкою…
А коли настала весна, оздоба наших прогулянок стала дивовижною. З-за мурів монастиря василіанів долинав запах бузку. Набухали сецесійні магнолії, пахли жовтодзьобі форзиції. Стільки зелені я потім вже ніколи не бачила. Ці ледь вкриті листочками березові деревця виглядали мов панночки на балу дебютанток або шлюбній доріжці… Я, наче дівчинка, захоплювалась усім цим — цими чуттєвими образами. Я, досвідчена полоністка із солідної львівської школи. З дитинства я жила посеред пейзажу, за вікном мого родинного дому було озеро, поблизу ліс. І був ще сад… Дерева, дощі, вітер — це для мене щось очевидне, світання й смеркання відраховували дні, ритуали цвітіння і в’янення визначали мій світ.
Бруно відчував це по-іншому. На відміну від мене, він не мав душі мандрівника. Прогулянками Дрогобичем задовольняв потребу руху та зміни краєвиду. Часом ми просто ходили, поглинуті розмовою, нічого довкола не помічаючи. Ми обоє любили дерев’яну церкву св. Юра, схожу на велику іграшку. Іноді він звертав мою увагу на вивіски місцевих акушерок з лелеками, що тримали немовлят на подушках з оборками. Або показував аптеку „Під Провидінням” Ґорґоніуша Тоб’яшка, бавлячись вимовлянням цього чудового імені, наче витвором мистецтва. Там на вітрині можна було побачити великий слоїк з малиновим соком, помічним для всього. Я бачила, що Бруно дивиться на цей слоїк якось особливо і говорить про нього з ніжністю дитини, заскоченої на мріях. Була переконана, що посудина з малиновим соком колись з’явиться в його оповіданнях. Тільки не знала, що так скоро. І що не один раз.
Він сприймав природу не так чуттєво. Завжди через фільтр книжок, картин, асоціацій. А найохочіше як літературну тему. Березовий лісочок? Це лише початок цілої низки уявлень і сюжетів. Він наче підносив природу до вищого ранґу, наділяючи її здатністю вигадувати й відгадувати метафізичні загадки. Не мало значення практично нічого, що не вважав за придатне для свого мистецтва.
Краєвид, сцена, кадр. Слимак на дорозі, рій метеликів після грози, поклубочені хмари, що пливуть над деревами, тінь під аркадами під'їзду — все це можна було використати. І все це невдовзі могло відродитися в його малюнку чи оповіданні. Звіряння, мерехтіння, ковзання, профіль акації… Білий тополиний пух, недолугість капусти… Часом він волів прогулюватися мовчки. Вона відчувала, що саме так мусить почуватися й поводитись художник.
Найбільше він вразив її на Лані[4] — дільниці єврейської бідноти, куди вони забрели якогось вечора. Здається, випадково. Так вона тоді думала, не вельми задоволена понурим краєвидом їхньої романтичної прогулянки. Хоча й тут можна було вгледіти мальовничість. Ті хатинки з розваленими дахами, хащі хвощу й лопухів, якісь живописні звалища.
Але йому не йшлося про мальовничість. Несподівано він зупинився і тихо мовив: „І тут я загину”.
Вона це почула, але, мабуть, не зрозуміла, продовжуючи недбало всміхатися до кривих парканів і злидарів, що виглядали із заслонених шматками дикти вікон. Тоді він повторив ці слова, показуючи довкола рукою на запалі вулички, звалища, брудні зарослі подвір'я: „Тут загину!” І додав, що колись буде жебраком — брудним, голодним, скалічілим… А вона відвернеться від нього.
Тоді вона вже обурилася, а він намагався засміятися й усе обернути на жарт. Але не зумів, його обличчя залишалося урочисто сумним. І, здавалося, вологими очі. Але їй цього вистачило. Теж мені жартівник! Як так можна, що за жахливе почуття гумору? Однак теми не розвивала. Краще було прийняти все за стилістичну провокацію, за мистецьку витівку шановного пана письменника. Не за пророцтво. Замість сумного пророка вона тоді воліла бачити захопливого оповідача й ерудита. Згодом він ще не раз здивує її таким віщуванням своєї долі. Але тоді вона вже почне звертати на це увагу…
4
Лан — колись територія Дрогобича, на якій мешкали євреї. Позаяк євреям заборонялося оселятися в межах міста, 1616 року дрогобицький староста Миколай Данилович наділив їм один королівський лан землі (близько 30 моргів, 1 морг = 0,56 га), так виникла єврейська дільниця під назвою Лан.