А жінки? Чи були вони темою цих прогулянок? При ній — стрункій, високій, довірливо в нього задивленій — Бруно, мабуть, не смів роззиратися за жінками надто уважно. А може, з-за її спини йому було легше шукати їхні тіла й обличчя? Знала прецінь, що малював і з пам’яті, і з натурниць. Служниці й розпусниці, дружини адвокатів і купців — усі були йому абсолютно слухняні на папері. Із шановних паній меценаток і блудниць, які заробляли у двориках та місцевих кишлах, здирав сукні, часом залишаючи тільки натяки на білизну та взуття на високих підборах. Груди, стегна, ноги… На оголені тіла накладав обличчя, які запам’ятав з вулиці чи з крамниці. Помножував їх, удосконалював, дублював. Передягав, змінював сутність. Сам, низько присівши навпочіпки, підглядав, готовий до ударів. І до розкошування. Хто мав очі — той бачив. Хто мав розум — здогадувався.
А от вже сказати про це, назвати — то інша справа. Licentia poetica[5]? Поетична гра? Стилістичний жарт послідовника Бердслі[6] та Кубіна[7]? Можливо.
Юні вочевидь мало бути не до сміху, коли роздивлялася ці малюнки, їхню одержиму однорідність і множинність. Або коли одного разу показав їй дівчину з кирпатим носом, доньку українського адвоката, справді вкрай схожу на певний тип жінок з його малюнків. Юна — емансипантка — і це мусила проковтнути. А невдовзі, мабуть, ще більше.
Бруно шукав у людях схожості з тваринами. Іноді задля жарту, іноді заради глибших асоціацій. Не вагався, коли запитала, кого я йому нагадую.
— Пані? Антилопу!
— А пан? Кого?
— Пса!
Мені було весело від цього порівняння мене із довгоногою газеллю. Але й приємно, що він такою мене бачив. Вільною, незалежною, красивою і далекою.
А от він не мав нічого спільного із собакою, хоча вочевидь думав інакше. Ні вірності, ні чуйності, ні цілковитої відданості. Його покірність була вдавана. Слухняність — позірна. А підстилкою бував лише за певних обставин…
Юзефіна? Це ім’я монархинь — повелительок та інтриганок. Він волів називати її Юною — від Юнони, справжньої неземної богині. Вона ж одразу примітила, хто був партнером мітичної Юнони — Ґеніус, що ж, усе йшло якнайкраще. Вона і Він. Юна і Геній. Лише зрідка він опускав Юну до звичайнісінької Юзі. А вона його згодом до Бруня — домашнього нездари, скиглія, нездатного на жодне рішення. Натомість його Юзя мала бути пересічною міщанкою, нудною панею учителькою, банальною служницею буденності. Вона думала, що називає її так жартома. Згодом почала сумніватися, чи це був тільки жарт.
Подружки захоплювалися її вишуканою елегантністю. Виглядала класично, з повною витонченості простотою. Носила темно-синє або бежеве вбрання. Жакет зі спідницею нижче коліна. Без біжутерії. Учениці дивилися на неї як на картинку. Хотіли бути схожими на неї. Доглянута, зі смаком, яскрава. Викликала повагу. Обдаровувала їх турботою і терпеливістю.
Хтось сказав йому, що я не лише добросерда до учениць у школі — що повчаю їх, наприклад, не дозволяю гукати через вікно до хлопців, які проходять вулицею. Раджу також не носити декольте і не призначати побачень після смерку. Що навчаю їх гарних манер. Такі дрібниці, але йому це не сподобалося. На мить я немов побачила себе у дзеркалі його малюнків. Чи годжуся для музи справжнього художника? Та ще й музи з малої, а Художника з великої літери? Однак ці його малюнки насправді не відштовхували мене так, як здавалося спочатку. Я шукала в них схожості з італійськими майстрами — з оголеною Венерою Тиціана чи Боттічеллі… Що б я сказала моїм, виховуваним у дусі добропорядності й досконалості, ученицям, якби вони спитали мене про них? На щастя, вони ще нічого про нас не знали. А мистецтво окрилює…
Вона також скоро почала називати його Бруно. Не Брунон[8], відповідно до правил граматики, які вони обоє добре знали. І не Бруньо, як називали його вдома, з відтінком іронії, що трохи дратувало її. Бруньо — це ж хтось малий і другорядний. Як іграшка або нікчемний чоловічок з розхитаними нервами. Знала, що саме за такого його й тримали. У школі, в родині. Він сам розповідав їй, якою була реакція на його мистецькі спроби. „Бруню, ти мене не малюй, бо сусіди насміхатимуться…” Мати бігала до кумів і скаржилася, що він малював майже оголену служницю. „То й що з того, що художник? Роздягає служницю! У моєму власному домі!”
6
Обрі Вінсент Бердслі (1872–1898) — англійський художник, графік, ілюстратор, поет, представник стилю сецесія.
7
Альфред Кубін (1877–1959) — австрійський художник, графік, літограф, письменник, якого називали „австрійським Ґойєю”; створив індивідуальний стиль, подекуди наближений до символізму та експресіонізму; вважається одним із засновників сюрреалізму; ілюстрував книжки Франца Кафки, Едґара Аллана По, Федора Достоєвського, Миколи Гоголя.
8
Насправді ім’я Брунон ніде не фігурує в біографії й творчості Бруно Шульца. У родовому та знахідному відмінках імені Бруно Аґата Тушинська вживає граматично правильну форму „Бруна”, а не поширену в польському шульцознавстві „Брунона”. В українському перекладі вживаю ім’я Бруно як невідмінюване.