На першій картині на мені жовтий капелюх. Це мій капелюх, куплений у кравчині на дрогобицькому ринку. Я мала їх багато — менші, з рондо, ніби величезна тарілка з обличчям місяця уповні, або такі, що прилягали до голови, наче шолом. Тоді я ще любила модно вдягатися, милуватися собою у дзеркалі. Капелюх прикривав обличчя й очі, але водночас підкреслював їх. Я мала блакитні очі. І багато капелюхів. Цей наче запрошував до танцю.
Тут я Муза. Фатальна жінка у стилі епохи, в якій ми зростали. Але й подруга, заінтригована таємницею, якою для неї є художник і яку вона ще не розгадала до кінця. Доросла жінка, вже не дівчина, поставна, майже — як хтось сказав — чоловіча. Низка міцних білих зубів. Така людина робить упевнені кроки й не уникає конфронтації.
Героїня другого портрета інша. Це справжня учителька. Трохи сіра. Зі стиснутими вустами, у добре скроєному, але нуднуватому костюмі. Застигла для світу у своїй формі. З гримасою вуст, далекою від усмішки. Знає, хто вона, знає своє місце, обов’язки, не чекає радості, а може, навіть знає, як її уникнути. Він справді такою мене побачив? Чи це лише його рука підказала йому так урізноманітнити портретну схематичність? Додати мені звичайності. Як у попередньому портреті — незвичайності?
Така людина робить упевнені кроки і не уникає конфронтації
Це справжня учителька. Трохи сіра
Створив мене подвійною — два мої обличчя, з яких одне підлаштував під свій смак. Я не була впевнена — яке з них. Але обидва ці докази його зацікавленості мене зворушили. Розпалили мою душу, перед тим холодну й недовірливу.
Пізніше спонтанно малював її саму. Зазвичай це були тільки голови. Іноді в дуеті з ним. Двічі з подружкою. Зі Стефою Чарнецькою. Чорно-білий великий малюнок. Дві жінки, ще дівчата, довіряють життю, дивляться поперед себе — вона з поглядом, скерованим вниз, Стефа — вгору. Що це могло означати? Мабуть, нічого. Випадковість. Сіли, наче до фотографування. Але у фотографа принаймні відомо, куди дивитися. А тут не було об’єктива. Тож Стефа дивилася вгору, Юна — вниз. Дивилася художникові в очі чи на руки? Позаду обриси дрогобицького костелу або ратуші. Як у ренесансних художників. А радше, як зазвичай у Бруно — він усюди старався позначити свій Дрогобич.
Той малюнок дістався Стефі. Адже подружки наших подружок… Варто було ще когось мати з цього боку.
У результаті — цих малюнків Юни небагато. Так, ніби прилучаючи її до свого життя, він вилучав її зі світу своєї одержимості. Оголені жінки не мали її рис. Ані ті з нагайкою, ані ті у звабливих позах.
Я не була закоханою дівчинкою, ані звабленою цнотливицею. Була вже дорослою, коли пізнала його. А втім, мій еротичний досвід був наближеним до нуля. Але це не було чуттєве захоплення. Не тільки. Цей тихий, на перший погляд безпорадний Бруно, мав у собі велику людську магію. Та щоб це зрозуміти, треба було зблизитися з ним. Не на відстань випадкової зустрічі чи банальної розмови. Він заворожував, зваблював, міг причарувати кожну жінку, як тільки була подолана ця перша межа — знесена найменшою ніжністю, дотиком, може, поцілунком. Тоді він переставав боятися.
А я? Коли я насправді піддалася його чарові? Після другого ескізу, коли вже не вагався, де мене посадити — у кріслі чи на канапі, чи після чергового? Після розмови про Рільке чи про Кафку, після скарги на дощ чи похвали його відроджувальної сили? Я шукала підказки у віхолах…
Я сама згодом не раз над цим замислювалась. Але це не мало жодного значення. Тільки цей момент, ця мить. Бо, може, взагалі не про те йшлося. Складно не обожнювати того, хто одним махом, кількома словами звичайну грушку обертає на величний монумент природи і тут-таки дозволяє їй всохнути на виноградну кісточку. А на галявині він — невеличкий, на вигляд наче ельф або, як сам іноді казав, гном, сірий, як його власний костюм — начаровує „хмару-примару”, на якій вмощуємося удвох і разом неквапливо дрейфуємо до незвіданих вершин. Як же я — знавчиня поезії Красінського, із незмінним капелюхом на голові, але щоразу сміливіша в думках і манерах — могла опиратися такому завойовникові?
Іноді він переймався своєю книжкою. А якщо щось станеться, якщо видавництво передумає або збанкрутує. Але все склалося успішно, і вже в грудні він подарував мені „Цинамонові крамниці” з присвятою. „Юні Ш., чудовій людині, близькому другові, якого я зустрів на дорогах життя, з проханням про пам’ять”.
Про одруження тоді ще не йшлося.