Бачу темну кімнату, вглибині, а в ній світяться білим кольором моделі — гіпсові макети якихось міфологічних постатей, капітелі колон, іонійських, доричних… Ми все це малювали…
Розповідав про віденські галереї, античну архітектуру, пропорції та перспективу…
Читав нам і пояснював на уроці „Філософію мистецтва” Тена.
— ХАРАКТЕР. Безпорадний перед учнями. Невимогливий. Не зважав на тих, хто не мав таланту до малювання. Ставив четвірки і більше ними не займався.
На уроках малювання й ручної праці завжди була найбільша метушня, там найкраще „передиралися” домашні завдання і смакували канапки, куплені у пані Ліберової, яка тримала внизу крамничку.
Мав математичні здібності. Любив розв’язувати задачі на геометричні проекції. Часом допомагав із завданнями з фізики.
— КАЗКИ. Розповідав казки. Про корабель або полум’я вогню. Тільки так міг нас заспокоїти.
Це були казки, в яких олівець, звичайнісінький стругач (таку назву шкільні програми вигадали для рубанка) чи крива піч мали свої історії, і їхнє життя нагадувало наше, людське, але на цьому тлі зазвичай була сумна усмішка хворої дівчинки, яка тужить за сонцем.
Захопливо розповідав казки із „Тисячі та однієї ночі”. Говорив красиво і звабливо. У класі тоді панувала мертва тиша.
Розповідав власні казки, переінакшував чужі. Часто повторювався той самий мотив: дитина, її пригоди, іноді її дивна доля. Якщо у класі було тихо, закінчував казку лагідною усмішкою, наче перепрошував. Виходив з класу швидко, згорбившись.
Ну, от. Можна вірити, можна не вірити. Точніше — трохи в цьому є правди, а трохи вигадки. Як це буває в більшості спогадів, ґвалтовно викликаних з минулого.
Але краще б собі оті всі хлопці детальніше пригадали, як вони зневажливо ставилися до нього. „Шульц”, „Бруньо” — от ким він завжди був для них… Без жодної поваги, стриманості та звичайної ввічливості. Писав про це в листах. Про цю „голоту, яка гарцювала на його нервах”. Яка мука, які приниження!
Без жодних зусиль можна знайти ці слова. Замість того, щоб тепер вигадувати. Мабуть, з добрих поривань, але не завжди. Бо ці колишні паняночки, наприклад, залюбки верзли про одне й те саме: то про його руку, що ковзала вгору по їхньому стегну, то про сопіння над дівочою потилицею. Ну, прошу вас, схаменіться… Це й зараз був би добрячий скандал, а що вже казати про тодішні часи, до війни…
Або той реальний знайомий Бруно зі шкільних років — майбутній меценат Хаєс[225] із Кракова… Ця історія зачепила її особисто. По стількох роках. Лише тепер дізналася, що він також у 1948 році відповів на оголошення Єжи Фіцовського. І надіслав справжній трактат про Бруно, про його творчість — про неї також! „Якась Юзефа Шелінська” — так написав про неї. Та ще й зробив з неї дружину Бруно! Зрештою в наступному листі спростував це, навіть досить розсудливо пояснюючи, чому їй, католичці, та Бруно, який не належав до жодного віровизнання, так складно було побратися… Але решта міркувань — то були якісь вихваляння безглуздим красномовством. Шановний адвокат брався за теми, про які не мав найменшого уявлення.
Особливо про творчість Бруно мудрував, наче провінційний проповідник з дев’ятнадцятого століття. Що надто складна, що емоційні й стилістичні викрутаси, що багато іншомовних, шкідливих для розуміння змісту, слів. І що сумна. Найгіршими, однак, були його спроби аналізувати малюнки Шульца. Скрізь той самий мотив — малюнки прекрасні, але були б набагато прекраснішими, якби не ця його сексуальна одержимість, ця хтивість у всіх формах, ці збочення, які позбавляють мистецтво шансів на існування. Бо якби не це, якби не ці дивні мазохістські оргії й нагота…
У цьому разі навіть вона, яка роками схилялася до такої ж думки, могла б розсміятися — от би здивувався пан меценат із Кракова. Тепер усе виглядає геть-чисто навпаки. Такі часи настали, що саме ця іншість викликає зацікавлення. Не солодкавий краківський мотлох! Саме завдяки їй його цінують. Пишуть, ходять на виставки, друкують, воюють за найменший ескіз. І це міністерства, галереї, музеї. Заради цих мазохістських оргій і наготи. Сподіваймося, що не тільки. Що, окрім цього, бачать ЯК це намальовано рукою Бруно.
І собі — вона також має з чого посміятися. Ніхто, жоден з цих учених мужів, які вважають Бруно своєю власністю, ведуть дебати про кожну лінію на його малюнках, не подумав про те, що на них часто робить така собі, нібито звичайна, мідниця. Звідси й ці дивні назви, які згодом надавали малюнкам. „П’ять жінок та чоловік”. „Чотири жінки за столом”. „Дівчина на канапі”. А мідниця — любі сліпі панове — це був обов’язковий атрибут проститутки. Необхідне обладнання кімнати в борделі. Окрім рушника, вагінального іригатора та трьох презервативів (усе про всяк випадок). Тож радше мало бути не „П’ять жінок”, а „П’ять проституток та чоловік”, не „Чотири жінки”, а „Чотири шльондри”. І не „Дівчина”, а „Курва на канапі” — ну, скажімо, дівуля. Мала в бібліотеці довоєнну інструкцію для санітарних інспекторів, тож знає. Але вона зробить це для нього — не скаже!
225
Міхал Хаєс (Michał Chajes, 1894–1969) — знайомий Бруно Шульца, адвокат, 1912 року закінчив дрогобицьку гімназію ім. Владислава Яґайла, вивчав філософію та правознавство в Яґеллонському університеті, після Першої світової війни повернувся до Дрогобича, член місцевого єврейського культурно-мистецького товариства „Каллея”, під час Другої світової війни в’язень концтаборів, від 1945 року мешкав у Кракові, займався приватною юридичною практикою, колекціонував твори мистецтва — у своєму помешканні на Старовісльній, 16 створив приватну галерею єврейських художників з Галичини, відтак через матеріальну скруту був змушений продати більшість робіт, зокрема, найвірогідніше, малюнок Бруно Шульца з 1935 року із надписом на звороті: „Д-р Міхал Хаєс, Адвокат”.