Попри все, цей черговий погляд у минуле трохи її зачепив. „Певна Шелінська” того сорок восьмого року заслуговувала на меншу увагу, ніж „певний Хаєс”? Але ж із цих листів колишнього шкільного знайомого Бруно було зрозуміло, ким вона була для нього… Якщо вже навіть дружину з неї зробили.
З Біографом зустрічалася все рідше й рідше. Вже не чекала на його листи. Нічиїх листів і нікого не чекала. Навіть син племінника, ще більший шибеник, ніж його татусь, не завжди міг її розвеселити.
Спогади Реґіни С. повністю висмоктані з пальця!!! — не скупилася на знаки оклику. Не пригадувала собі, аби коли-небудь була з нею у близьких стосунках.
Ображалася на Біографа, що підсунув їй це прочитати (справді „обривки” спогадів, але належним чином видані в Лондоні 1984 року[226]). Знову намагалася знайти там хоч зерно правди.
Події начебто відбувалися взимку 1936 року в помешканні родини Горовіц — тітки й дядька Реґіни. Дядько Герман приязнився із Шульцом з гімназійних часів.
Реґіна прислухалася до розмови між тіткою й дядьком та нареченою. (Я!)
Вирішила, що я дуже елеґантна (приємно!), тоді я начебто захоплено розповідала про свої мрії оселитися після одруження у Парижі (неможливо!). Вона, Реґіна, запитала свого сусіда: „А Ви, пане Бруно, де б Ви хотіли жити?” Не вагаючись, наче щойно прокинувся, він тихо відповів: „Я? У Дрогобичі”. І далі цитує: „Він втупився у тарілку, тоді як його красива наречена говорила, наче у щасливому піднесенні. Я тоді оцінила цю ситуацію дуже просто: з цієї муки хліба не буде”. (Справді? Та невже? Черговий експерт з наших стосунків?)
А тут наші пам’яті повністю розбігаються.
Реґіна: „Бруно повернувся до Дрогобича, а його наречена почала мене запрошувати до себе. Пам’ятаю, як вона стояла, висока, красива, біля кахельної печі та із сумним виразом обличчя розпитувала мене про Шульца…” (Диявол ховається в деталях. Я не мала кахельної печі у варшавському помешканні. Реґіна ніколи не мала честі розмовляти зі мною на інтимні теми. Це все, що знаю. Знаю достеменно.)
„Хіба вона не розуміла того, що… [Мовляв, чи я не розуміла того… що… цитую далі за провидицею Реґіною]… не лише через життєву безпорадність у пошуку посади у Варшаві, вирішенні проблеми громадянського шлюбу та інші вельми реальні труднощі Шульц не був створений для подружнього життя, любові та «здійснення кар’єри»?!” (Чергова жінка, яка дозволяє собі висловлюватися на нашу тему, оцінювати й плодити оті свої прозріння. Та ще й по стількох роках. Постійно. Більше!)
Відтак висуває щось таке:
„Зрештою, я не знала її і не хотіла вразити цю вочевидь дуже пригнічену людину. Не могла ж їй сказати, що Шульц лише говорив, наполовину вірячи в це, про бажання «стати нормальним». Коли вже досягнув бажаного визнання і якоїсь слави, то сама тільки думка про радикальну зміну в його житті здавалася йому нестерпною перешкодою”.
Ось чергова знавчиня чоловічої психології, може — брунологїї? Тож усе це було видно неозброєним оком першому-ліпшому перехожому? Тоді навіщо носитися з тією листівкою з минулого? Та ще й так кепсько стилізованою!
А може, це мій святий обов’язок? Няньки і Попелюшки Пам’яті в одній особі? Мій — забутої і похованої за власним бажанням — Музи на Пенсії?
Тож до роботи:
— МУЗА НА ПЕНСІЇ. Стара наречена, зморщена, з паличкою. Муза в ортопедичному черевику. Чергова витівка долі. Насмішка наді мною чи над ним? Я вже навіть утекти не можу.
На пенсії можуть бути дружини, немічні няньки, пралі, доглядальниці. Музам мусить бути призначена краща доля, витонченіші насолоди, барвистіше пір’я. Музи ніколи не старіють. Їхні очі не перестають світитися. Їхні сукні та підв’язки не виходять з моди. Вони не доживають до менопаузи та целюліту. Просто собі йдуть, або ж їх заміняють молодші. Але їхнє місце все одно у пантеоні — не в соціальній опіці!
226
Regina Silberner,