Усе це не могло залишитися без уваги. Запал присутніх охолоджувала незбагненна похнюпленість нареченого, проникаючи в душу. Вони шепотіли та переглядалися, стенали плечима і сумно хитали головами. Пісні та сміх звучали все рідше і рідше. У розмовах виникали затяжні паузи, гості перейшли до незвичайних казок і легенд про надприродне. Одна страшна оповідка змінювалася іншою, ще невтішнішою, а барон добряче перелякав декотрих жінок, майже до нестями, історією про примару-вершника, котрий схопив прекрасну Леонору. Цю страшну історію потім переповіли чудовими віршами, і вона досі блукає світом.
Наречений слухав цю оповідку дуже уважно. Він кинув погляд на барона, і, коли той дійшов до розв’язки, став повільно підніматися зі свого місця, ставав усе вищим і вищим, поки зачарованому барону здався мало не велетнем. Після того, як розповідь урвалася, молодик глибоко зітхнув і став урочисто прощатися з компанією. Усі були дуже здивовані. Барона, здавалося, вразив грім.
— Що? Ви маєте намір покинути замок опівночі? Але вже все приготували для вашого прийому. Готовий палац, якщо захочете спочити.
Незнайомець сумно та таємничо похитав головою:
— Я маю прихилити голову деінде цієї ночі.
У цій відповіді було щось тривожне, щось таке, що змусило серце барона стиснутись. Але, незважаючи на це, він зібрав усі свої сили і повторив гостинне запрошення.
Прибулець мовчки похитав головою, хоча й прихильно поставився до цієї пропозиції, махнув на прощання іншим гостям і повільно вийшов із зали. Тітоньки просто скам’яніли. Наречена похнюпилася, і їй на очі накотилися сльози.
Барон пішов за своїм гостем аж у двір, де стояв вороний скакун, риючи землю та фиркаючи від нетерплячки. Коли вони підійшли до воріт, глибоку арку яких мерехтливо освітлював смолоскип, незнайомець зупинився і звернувся до барона глухим голосом, який під склепінням даху звучав просто заворожуюче.
— Тепер, коли ми самі, — зронив він, — я поясню причину свого відбуття. Я маю священний, непорушний обов'язок…
— Чому, — поцікавився барон, — ви не можете відправити когось замість себе?
— Це не може зробити ніхто, крім мене… Я маю прибути особисто. Мені потрібно навідати Вюрцбурзький собор.
— Отакої, — правив своє барон, збадьорившись, — але це можна зробити й завтра. А завтра ви візьмете з собою свою наречену.
— Ні! Ні! — заперечив незнайомець ще запальніше. — Моя місія не пов'язана з нареченою… Хробаки! Хробаки чекають на мене! Я мрець, мене вбили розбійники… Моє тіло лежить у Вюрцбурзі, опівночі мене мають поховати… Могила чекає на мене, я маю виконати своє призначення!
Він стрибнув на свого вороного коня, вихором кинувся до підйомного моста, і тупіт кінських копит розтанув у завиванні вітру.
Барон повернувся до зали весь наляканий і переказав почуте гостям. Дві жінки втратили свідомість, інші впали в істерику від того, що вечеряли з привидом. Дехто висловив думку, що це міг бути дикий мисливець, добре відомий з німецьких легенд. Дехто згадував гірських духів, стародавніх демонів та інших надприродних істот, які з давніх-давен жорстоко переслідували добрих людей у Німеччині. Один із бідних родичів наважився припустити, що це могла бути якась витівка молодого кавалера і що така похмурість примхи, вочевидь, дуже співзвучна такій меланхолійній особі. Проте ця гіпотеза викликала обурення всього товариства, а особливо барона, котрий подивився на нього майже як на Фому невіруючого. Тож молодику не залишалося нічого іншого, ніж мерщій зректися своє єресі та повернутися в лоно справжньої віри.
Але якими б не були їхні сумніви, їх цілковито розвіяли події наступного дня, коли прийшла звістка, яка підтвердила інформацію про вбивство молодого графа та його поховання у Вюрцбурзькому соборі.
Смуток у замку лише можна було собі уявити. Барон зачинився в своїй кімнаті. Гості, котрі прибули порадіти з ним, не могли навіть думати покинути шляхтича в його горі. Вони блукали подвір'ям або збиралися гуртами в залі, хитаючи головами та стенаючи плечима від тих неприємностей, які спіткали такого доброго чоловіка. Вони сиділи довше, ніж будь-коли, за столом, їли та пили більше, ніж будь-коли, намагаючись зберегти силу свого духу. Але найгіршим було становище нареченої-удовиці. Вона втратила чоловіка ще до того, як хоча б обійняти його. І якого чоловіка! Якщо привид міг бути таким милостивим і шляхетним, то якою мала б бути жива людина? Обійстя наповнилося риданнями.