Закордонні станиці і вишколи УВО
Для фінансування діяльности УВО було створено „Український Бойовий Комітет” під керівництвом Михайла Матчака. Цей комітет мав свої клітини в Краю й на еміґрації та займався збіркою грошевих пожертв на цілі УВО. На американському терені проводила збірки на цілі УВО „Федерація Українців у ЗДА”, під керівництвом д-ра М. Цеглинського. На терені Чехо-Словаччини, з почину д-ра І. Т. Рудницького, всі українські стипендіянти „Чесько-Українського Комітету”, симпатики УВО, добровільно оподаткували себе і щомісяця таємно платили певну частину своєї стипендії на цілі УВО. В час співпраці УВО з урядом ЗУНР представник уряду д-р Я. Селезінка передав з фонду ЗУНР на цілі УВО суму 100.000 чеських корон. Окремим джерелом фінансів УВО були вищезгадані експропріяційні напади на поштові та податкові уряди.
Важливою ділянкою внутрішньо-організаційної праці УВО був військовий вишкіл її членів. Як для майбутньої війни, так і для революційно-бойової діяльности потрібні були добре вишколені військовики. З уваги на це, УВО доручила своїм клітинам у Краю дати кожному членові початковий військовий вишкіл, якщо даний член не служив у війську. Для підвищення рівня військового вишколу Начальна Команда УВО зорганізувала за кордоном спеціяльні військові курси. Одним з більших таких курсів, поставлених на високому рівні, був у 1925-26 рр. піврічний військовий курс у Данціґу для старшин. Курс цей закінчили 60 членів УВО – колишні військовики, як теж і 50 молодших членів УВО, які ще не відбули військової служби. Всі вони прибули на курс із Краю нелеґально і таким самим способом по закінченні вишколу повернулися на рідні землі. Другий такий військовий курс відбувся на Закарпатті.
Підпільне видавання „Сурми”
Пресовим органом УВО був місячник „Сурма”, що почав виходити щойно в 1927 р. – на сьомому році існування Організації. „Сурма” друкувалася за кордоном, перший рік у Німеччині, а відтак у ЧСР і Литві. До Краю пересилано її організаційним зв'язком і поширювано як нелеґальну літературу. Наклад „Сурми” становив 10.000 примірників. Призначена для розповсюдження на українських землях частина накладу „Сурми” була друкована на тоненькому папері, а для закордону – на звичайному. Перше число „Сурми” зредаґував д-р Іван Ґижа, відтак „Сурму” редаґувала колеґія: на ідеологічно-програмові теми писав полк. Є. Коновалець, на військові – сотн. Ріко Ярий, на політичні – Сидір Чучман, про революційно-визвольну боротьбу інших народів – Омелян Сеник, хроніку подій провадив Володимир Мартинець, обов'язком якого було теж збирати редакційний матеріял. Технічною частиною видавництва та кольпортажу чотирьох перших чисел „Сурми” займався Омелян Сеник, а дальших – сотн. Іван Рев'юк („Бартович”), керівник станиці УВО в Литві.
Польська влада всіма способами намагалася унеможливити кольпортаж „Сурми” між українським населенням. Кого поліція зловила на розповсюджуванні „Сурми”, того засуджувано на кілька років тюрми. Та не зважаючи на ці переслідування, населення західноукраїнських земель залюбки читало „Сурму”, передаючи її з рук до рук і з хати до хати.
З-за кордону транспортовано „Сурму” на західньоукраїнські землі різними шляхами: з Данціґу, де провідником станиці від 1931 р. був Андрій Федина, з ЧСР через Польщу (лінія Тешина) і з Закарпаття через Карпати.
Проти орієнтацій на Москву і Варшаву
За вісім років діяльности УВО здобула собі величезний авторитет в українського народу, як теж; розголос і добру славу серед чужих. А проте вже від самого початку свого існування УВО мала одну основну хибу, що поступово все більше проявлялася і гальмувала її діяльність. Українська Військова Організація постала як рух спротиву ворожій окупації, не маючи однак єдиної ідеологічно-політичної основи. В рядах УВО згуртувалися люди різних політичних поглядів, що бажали брати активну участь у боротьбі за визволення України. А в той час в українському політичному світі існували великі ріжниці в поглядах щодо програми й тактики політичної діяльности. Ті різні погляди щораз виразніше стали проявлятися і в рядах УВО.
В перші роки свого існування УВО намагалася бути в близьких контактах з урядом ЗУНР, на чолі якого стояв д-р Євген Петрушевич. Комендант УВО полк. Є. Коновалець був того погляду, що контакти УВО з урядом ЗУНР не повинні бути занадто тісні й УВО мусить мати широку свободу діяльности. Протилежний погляд заступали диктатор ЗУНР Є. Петрушевич і його найближчі співробітники. Вони вважали, що УВО повинна бути повністю підпорядкована урядові ЗУНР і служити йому знаряддям у політичній діяльності. До 1923 р. авторитет уряду ЗУНР серед населення Західньої України був досить великий, тому й на полк. Коновальця, як Головного Коменданта УВО, ввесь час роблено натиск по лінії бажань диктатора Петрушевича. Для вияснення і полагодження тих справ полк. Є. Коновалець був примушений виїхати восени 1922 року за кордон. (Полк. Є. Коновалець виїхав з Краю 23-го жовтня 1922 р. і повернутися в Україну йому вже більше не судилося).
Полк. Є. Коновалець виїхав тягаровим поїздом з підльвівської станції в напрямі на Раву Руську, через Польщу до Данціґу на підроблені документи.[8]
Метою поїздки полк. Коновальця за кордон було намагання наладнати взаємини УВО з урядом ЗУНР д-ра Є. Петрушевича.
Властиво, полк. Коновалець утримував тісніший зв'язок та політичну координацію з Головним Отаманом Симоном Петлюрою, а з головою уряду ЗУНР д-ром Є. Петрушевичем контактувався для узгіднення акцій УВО на західноукраїнських землях.
Одначе, полк. Коновальцеві, по приїзді за кордон, не вдалося наладнати добрих взаємин з урядом ЗУНР не тільки через своє безкомпромісове становище в питаннях соборности українських земель, але й через свою засадничо неґативну поставу до всяких радянофільських орієнтацій чи тенденцій, які в той час, як було вже згадано, проявлялися серед членів уряду ЗУНР. Крім того, полк. Коновалець твердо обстоював погляд, що визвольна політика й боротьба на західньоукраїнських землях повинна провадитися на плятформі соборного змагання всіх українських земель, проти всіх окупантів, в одностайній скоординованій політично-революційній дії, а не в обмежених рамках і такій політичній обстановці, в якій тоді перебували лише західньоукраїнські землі.
Ще навесні 1920 р. полк. Коновалець задеклярував був свою згоду ввійти до „Ліґи Відбудови України”, що тоді створилась на принципі соборництва, але через нефортунний добір осіб швидко розпалася. В лютому 1921 р. полк. Коновалець увійшов до „Всеукраїнської Національної Ради” у Відні, з якої, на рішучу вимогу диктатора ЗУНР Є. Петрушевича, мусіли вийти представники Галичини, після чого ця Рада розпалася. Водночас полк. Коновалець започаткував у Відні створення гуртка „Молода Галичина”, що поставив за своє завдання „дати зав'язок до створення громадсько-політичної організації всеукраїнського характеру з метою: „протидіяти ширенню ідеології територіяльного сепаратизму, маючи на увазі, що така ідеологія остаточно кинула б наддніпрянське громадянство в обійми поляків, а знову галицьке – в обійми москалів”. Після приїзду полк. Коновальця з-за кордону до Галичини, відбувся у Львові, в днях 1-3 липня 1922 р., великий студентський з'їзд з участю коло 250 учасників. Цей з'їзд прийняв подібного змісту постанови, як і „Молода Галичина” у Відні. Вище з'ясованих поглядів дотримувався полк. Коновалець і після другого приїзду за кордон, восени 1922 р., і тому проти нього почалася відверта кампанія з боку однодумців диктатора Петрушевича. В часописі „Канадійський Українець” проф. Петро Карманський умістив незвичайно напастливу статтю п. н. „Контрреволюційний заговір проти галицького уряду”, проф. Степан Рудницький заговорив подібним тоном у статті „Галичина та Соборна Україна”. В ще гіршому тоні, з явним пришиванням полк. Коновальцеві польської аґентури, були написані статті д-ра Осипа Назарука, колишнього міністра ЗУНР, а опісля шефа преси і пропаґанди в екзильному уряді ЗУНР. Врешті, сам диктатор Є. Петрушевич висунув вимогу, щоб Головний Комендант УВО полк. Коновалець або повністю підпорядкувався екзильному урядові ЗУНР, або уступив з поста Головного Коменданта УВО.
8
[8] Про таємний виїзд полк. Коновальця з Галичини за кордон восени 1922 року, існують дві версії.
Одну версію обширно переповідає 3. Книш у книжці „Власним руслом” на сторінках 131-135, на основі свідчень сотн. Дмитра Герчанівського, що мав завдання організувати цю втечу. За свідченням Герчанівського, полк. Коно-валець після переховування по конспіративних квартирах під час поліційної нагінки, мав би виїхати на підроблені документи з головного двірця у Львові разом з Володимиром Целевичем в супроводі п-і Терлецької, доньки о. Лопатинського, і п-і Майковської, адміністраторки „Діла”. Товариство жінок було потрібне на те, щоб відвернути підозріння поліції і тому теж група, удаючи поляків, розмовляла з собою по-польськи. Д. Герчанівський завів Полковника до зарезервованого переділу поїзду, що їхав до Варшави, і за кілька днів одержав вістку про щасливий переїзд кордону.
Ця версія не покривається з свідченням д-ра Мирона Коновальця. Брат Полковника подає, що восени 1922 року, в часі арештів, поліція, шукаючи за членами Начальної Колеґії УВО, прийшла була на помешкання полк. Коновальця у Львові, при вулиці Тереси 34, але не застала його дома. Довідавшися про це, композитор Михайло Гайворонський, не зважаючи на стан облоги, що забороняв нічний рух без окремих перепусток, пішов вночі пішки до села Зашкова, віддаленого 18 клм. від Львова, знаючи, або догадуючися, що Полковник перебував тоді у своєї родини, щоб остерегти його перед небезпекою. Виїзд до Данціґу, куди не треба було пашпортів з візами, зорганізував йому адвокат д-р Степан Федак. Він умовився з знайомим йому залізничником-українцем, на прізвище Курпан, і цей перевіз полк. Є. Коновальця в тягаровому поїзді з підльвівської станції Клепарів, або Брюховичі, до Варшави, а звідти Полковник поїхав особовим поїздом до Данціґу на підроблені документи. Головна станція у Львові і особові поїзди були в той час контрольовані поліцією.