На початку 1939 року у Відні зібралися члени ПУН-у: М. Сціборський, О. Сеник, Я. Барановський і члени військового штабу ПУН-у ген. М. Капустянський, ген. В. Курманович, пполк. В. Колосовський, полк. Р. Сушко, одначе ніхто з них у збройну боротьбу Карпатської України не ввімкнувся, бо всі вони – члени ПУН-у і члени Військового Штабу – були однозгідні щодо становища ПУН-у, про яке вже згадано. Крім того, Ярослав Барановський передав на ЗУЗ організаційну заборону для членів ОУН переходити на Закарпаття.
ОРГАНІЗУВАННЯ ЗБРОЙНОЇ СИЛИ
Прибувши „на власну руку” на Закарпаття, згадана група членів ОУН із ЗУЗ відразу почала організувати власну збройну силу. Вибух відкритого чесько-німецького конфлікту вліті 1938 року кожній політично грамотній людині вказував, що справа не тільки в німецьких претенсіях до Судетів, а що вже найближчим часом прийдуть події, які докорінно потрясуть Чехо-Словацькою Республікою. Заступаючи вимогу, щоб Закарпаття у тих майбутніх подіях проголосило свою державну самостійність як Карпатська Україна, група членів ОУН добачала потребу творення збройної сили, яка стала б на кордонах тієї держави в обороні її самостійности.
Негайне творення такої сили було тим конечніше, що вже від перших днів вибуху німецько-чеського конфлікту Мадярщина чимраз відвертіше стала виявляти апетити на всю територію Закарпаття, а Польща щораз голосніше деклямувала про свою підтримку тих імперіялістичних задумів Мадярщини. Згідно з такою політикою, уже від літа 1938 року мадярський і польський уряди стали слати на територію Закарпаття своїх диверсантів, щоб вони саботажами в транспорті й економіці країни викликали неспокої й переляк. Правда, чеський уряд для охорони кордонів зорганізував спеціяльну „Сторожу Оборони Держави”, відділи якої, складені з членів чеської жандармерії, поліції й митної сторожі, були стаціоновані вздовж кордонів між Закарпаттям і Мадярщиною та Польщею, але та „Сторожа” належно не протиставилася диверсійній акції поляків і мадярів. Чехи були зацікавлені в тому, щоб Закарпаття мало якнайбільше клопотів і через них було змушене звернутися до чеського уряду з проханням про опіку. Справжню охорону кордонів Карпатської України перед мадярами й поляками мусіли організувати самі українці.
Українська Національна Оборона
4 вересня 1938 року в Ужгороді відбувся політичний конґрес, скликаний Першою Центральною Радою, з участю понад тисячі делегатів з усього Закарпаття. Цей конґрес використали члени ОУН для того, щоб відбути окремі наради молоді й організувати напівмілітарну організацію, яка стала б зав'язком власної, української армії. Приблизно двісті представників молоді Закарпаття, що взяли участь у нараді, з захопленням прийняли той плян і ще того самого дня створено Українську Національну Оборону – УНО й обрано її центральний провід у складі: Василь Івановчик – голова, Іван Рогач – заст. голови й організаційний референт, Степан Росоха – секретар, Дмитро Климпуш, Юрій Шпилька, Іван Коперльос, о. Ю. Станинець, Василь Шадей, Лука Чешок і Василь Деха – члени проводу. Завдання цієї організації було зформульоване в резолюціях: „Об'єднання української молоді та молодих духом людей (створено) для оборони українських природніх прав і для спільного наступу на ворожі позиції серед українського населення”.
Після цього приступлено до розбудови УНО на всій території Закарпаття. Очевидно, що націоналісти, які прибули з західньоукраїнських земель, вели тільки технічну працю, залишаючи очолювання мережі УНО представникам місцевого українського населення. При центральному проводі Української Національної Оборони створено військовий штаб, що його очолили: полк. Аркас, полк. Стефанів і сотн. Клименко.
В жовтні 1938 року, коли до Ужгороду прибув, як представник ПУН, Ярослав Барановський, місцеві організаційні чинники, з його доручення, перебрали в свої руки тверділу контролю над УНО. Після реорганізації центрального проводу УНО пост голови перебрав Степан Росоха, його заступником став Іван Рогач, Василь Деха секретарем, Василь Івановчик організаційним референтом, інж. В. Ґелетка скарбником.
Відповідь на віденський арбітраж
Тим часом 2 листопада 1938 року прийшло вирішення віденського арбітражу, на підставі якого південну смуту Закарпаття віддавалося мадярам. Це був несподіваний удар для українців, що викликав серед керівників українського політичного життя на Закарпатті загальне замішання й розгублення, бож централею всіх українських організацій та осідком уряду т. зв. Підкарпатської Руси був Ужгород, що його тепер треба було віддати мадярам. На першу вістку про згадане вирішення мадярські та мадяронські елементи в Ужгороді, підсилені прибулими з Мадярщини саботажниками, підняли голови й серед населення міста вибухла паніка, яка захопила собою теж українські офіційні чинники. За такої ситуації група націоналістів виступила з ініціятивою, щоб опанувати панічні настрої. Оформившись, як перша чота Української Національної Оборони, під командою полк. М. Колодзінського-„Гузара”, вони з власного почину зайняли головний будинок Крайового Уряду, де приміщувалися всі державні установи, і під охороною зброї розпочали плянову евакуацію державного майна. Цим рішучим вчинком уможливлено теж евакуацію тієї частини українського населення, яке лякалося мадярських репресій.
Карпатська Січ
Здобуту своєю ініціятивою пошану серед загалу закарпатських українців і серед їх провідного активу, гурт націоналістів використав для того, щоб уже відверто приступити до організування військових відділів. Тож зразу після евакуації уряду й центральних установ Закарпаття до нової столиці Хусту реорганізовано Українську Національну Оборону на військовий лад: введено обов'язкове обмундирування й озброєння, військову організаційну схему та військову дисципліну. Разом із цим проведено потрібні персональні зміни в Команді й змінено саму назву УНО на Організацію Національної Оборони „Карпатська Січ” – ОНОКС, популярно – Карпатська Січ.
До складу Команди Карпатської Січі ввійшли: Дмитро Климпуш – комендант, Іван Роман – його заступник, Іван Рогач – генеральний писар та Степан Росоха – референт преси й інформації та зв'язковий з урядом Карпатської України. Генеральний Штаб Карпатської Січі творили: полк. Михайло Колодзінський-„Гузар” – шеф штабу, пор. Роман Шухевич-„Щука” та чот. Зенон Коссак-„Тарнавський” – помічники шефа штабу, пор. Осип Карачевський-„Свобода”, пор. Гриць Барабаш-„Чорний”, пор. Юрко Лопатинський-„Калина” та чот. Євген Врецьона-„Волянський” – члени. Всі вони тоді виступали під псевдами тому, що проти них, як проти польських громадян, польський уряд міг повести якусь політичну акцію дипломатичним шляхом перед празьким урядом і тим комплікувати становище уряду Закарпаття.
Організування власної армії населення Закарпаття прийняло з захопленням і незабаром організаційна мережа Карпатської Січі охопила всю країну. Але не легкими до розв'язання стали тоді проблеми зброї, обмундирування і забезпечення харчами. Дня 4 грудня 1938 року в Хусті відбувся перший з'їзд. Перед урядом Закарпаття, очоленим о. д-ром А. Волошином, та представником ПУН-у ген. Курмановичем продефілювало десять тисяч січовиків. У дефіляді взяв участь також відділ січовичок під проводом Степанії Тисовської.
Зброю для Карпатської Січі повинна була видати військова влада Чехо-Словаччини. Одначе, чеський уряд і чеська армія були проти творення окремих українських військових відділів, цілком слушно лякаючись, що це зміцнить уряд Підкарпатської Руси в його прямуваннях до цілковитої самостійности Закарпаття. Заходи уряду Закарпаття, щоб Карпатська Січ одержала зброю, амуніцію й обмундирування зі складів чехо-словацької армії, не увінчалися успіхом і про все те треба було подбати іншими засобами.
Вже в листопаді 1938 року штаб Карпатської Січі під проводом полк. М. Колодзінського-„Гузара” випрацював докладний плян організування військової сили Закарпаття власними засобами. Згідно з тим пляном, базою для творення війська повинні були бути західньоукраїнські землі, звідкіля нелеґальним шляхом прибували б насамперед колишні старшини УГА та Січових Стрільців і ті українці молодшого покоління, які здобули військовий старшинський вишкіл у польській армії, а далі охотники рядовики; економічні українські установи на ЗУЗ повинні були дати фінансові засоби, підсилені масовими збірками серед українського населення, а ПУН мав подбати про зорганізування зброї з-за кордону. Решту зброї й амуніції треба було, як передбачувалося пляном, здобути у відповідну хвилину через роззброєння чеських військових станиць та захоплення всіх військових складів на території Закарпаття.