У такій ситуації ОУН на українських землях рішуче відмовилася підняти, з вибухом німецько-польської війни, всенародне повстання. Тим більше, що ПУН не вмів дати відповіді на питання, що повинні робити українські повстанці, якщо на західньоукраїнські землі, за згодою німців, вмаршують московсько-большевицькі війська: чи мають складати перед ними зброю, чи виступати проти них?
ПУН прийняв до відома становище КЕ ОУН на ЗУЗ, тому Організація відмовилася реалізувати плян „Молодої Громади” щодо підняття протипольського повстання. Замість того, членство ОУН на ЗУЗ одержало інструкцію бути в найбільшій готовості й, не виступаючи із зачіпними діями, організувати, на випадок потреби й відповідно до витворених у даній місцевості умов, оборонні дії для захисту українського населення перед польськими погромами.
Така постановка справи заощадила для українців зайве пролиття крови. Польські репресії проти українського населення обмежилися в основному масовими арештуваннями тисячів українців у Березі Картузькій; для відкритого збройного виступу польської поліції й війська проти українського населення не було причини, а спостережена поляками готовість українців до збройної оборони відбирала їм охоту провокувати українців. Тому збройні зудари українців з польським військом обмежилися тільки на нечисленних окремих випадках, в яких українці були примушені оборонятися перед польськими напасниками.
Більші збройні зудари українців з польським військом відбулися в Миколаївщині над Дністром, у Щиреччині й Стрийщині.
ПОВСТАНСЬКІ БОЇ З ПОЛЯКАМИ
Бої в Миколаївщині
Оборонне збройне поготівля в Миколаївщині над Дністром перетворилося 10 вересня 1939 року в невелике повстання. З ініціятиви членів ОУН Василя Демури з Демні та Дмитра Ґаджери з Лівчиць, який протягом одного року ховався в миколаївських лісах, роззброєно польську поліцію та встановлено українську владу в селах Демня, Устє, Надітичі, Веринь, Крупсько, Розділ, Ілів, Стільсько, Березина й Наддністрянська-Дем'янка. Всіх віком від 18 до 35 років життя мобілізовано. Польську охорону залізничного моста на Дністрі біля Розвадова зліквідовано й роззброєно кілька ватаг польських мародерів.
Одначе, в Жидачеві були скупчені відділи польської поліції, евакуйовані з округ Дрогобича й Самбора, силою 600 людей, які 14 вересня 1939 року, під командою якогось полковника польської армії, вирушили на згадані українські села, щоб їх спацифікувати. В обороні українських сіл стало приблизно 500 українських повстанців, слабо озброєних. Бої тривали три дні. Перший зудар відбувся біля Волцнева, в якому згинуло 3 повстанців і 7 польських поліціянтів. Завзяті бої відбулися опісля в Дем'янці та в Надітичах, у яких на полях Надітич згинуло 42 поліціянти. Поляки знущалися над селянами й запалили атаковані ними села. Але після трьох днів польські поліційні відділи залишили миколаївсько-жидачівський район і через Стрий втекли на Мадярщину.
Бої в Щиреччині
Бої в Щиреччині мали типово оборонний характер. Вніч з 11 на 12 вересня озброєні боївки ОУН під проводом братів Івасиків, Бордуна та колишнього українського старшини проф. Льва Шанковського, як військового фахівця, роззброїли приблизно 500 польських вояків, що скупчилися були в селах Ставчани й Оброшин та погрожували погромами тим і сусіднім селам. Роззброєних поляків замкнено в селянських клунях, а після проведення слідства затримано тільки старшин, а рядовиків випущено на волю, попередивши їх, що за всякі спроби тероризувати українське населення їх зустріне з боку українців сувора кара.
14 вересня новий польський військовий відділ напав на Бартатів, але озброєні українські відділи з Оброшина, Ставчан і Бартатова розгромили їх.
Бої у Стрийщині
11 вересня 1939 року боївки ОУН роззброїли або прогнали польську поліцію також у районі Стрия. Не чинив їм спротиву й військовий відділ, що переляканий появою німецьких пробойових з'єднань, поспішно тікав до Мадярщини. Одначе, німецькі відділи подалися з Самбірщини на Львів, а на терен Стрийщини прийшли через Дрогобич нові польські військові відділи, що тікали перед німцями з Самбірщини. Почувши про те, повернувся також той польський військовий відділ, який утік був із Стрия; поляки кинулися „пацифікувати” українські села, спаливши село Дуліби й поруйнувавши інші сусідні села. В Завадові поляки закололи баґнетами кількох спійманих молодих українців – після варварських знущань над ними. Між замордованими був також син пароха Завадова, о. Охримовича, наймолодший брат Степана Охримовича.
У зв'язку з тим прийшло до кількакратних збройних зударів між польськими військовими відділами й українськими самооборонними частинами, що їх організувала ОУН.
Бої зорганізованих Організацією Українських Націоналістів самооборонних відділів з польською поліцією та утікаючими відділами польської армії відбулися у вересні 1939 року майже в кожному повіті. Жахливі образи сіл, в яких полякам пощастило провести варварське плюндрування, – попалені хати, постріляні жінки й діти, змасакровані трупи спійманих чоловіків, з видовбаними багнетами очима, – виразно свідчили про те, чого мала очікувати вся українська людність від озвірілих поляків, якщо б з ініціятиви й під проводом ОУН не творилися були відділи самооборони.
22 вересня 1939 року, з часу капітуляції Львова, Польща перестала існувати; оборона обложеної Варшави й фортеці Модліна, яка дещо протяглася, була вже тільки епізодом фіналу. Тисячі українських в'язнів із польських тюрем і концентраційного табору в Березі Картузькій вийшли на волю.
Зарозуміла своєю нібито могутністю, Польща розлетілася. Великий розділ революційної боротьби ОУН – боротьби проти польського окупанта закінчився.