Проте, здавалось би, вже приреченому Гетьманатові судилося ще раз пережити смугу надій. На цей раз причиною став не великодержавний розрахунок, а романтична пригода і сентимент нової імператриці Єлизавети Петрівни (1741–1762), таємно одруженої з простим козаком із с. Лемеші на Чернігівщині Олексієм Розумовським (1709–1771). За красивий голос і гарну поставу Олексій серед інших парубчаків був узятий до придворної капели (впродовж XVIII ст. мода на українських музик у Петербурзі не переводилася), і там зійшовся з Єлизаветою, тоді ще царівною. У 1744 р. імператриця здійснила подорож на батьківщину графа Розумовського (графський титул родині Розумовських був пожалуваний 1744 р.), вклонилася київським святиням і вельми прихильно сприйняла висловлені їй у Глухові прохання старшини відновити давні вольності, у тому числі й гетьманство.
Бажаний кандидат знайшовся відразу – молодший брат Олексія Розумовського Кирило, якому на той час виповнилося лише 16 років. Втім, декоративне гетьманство поспіху не вимагало, тож юний граф відбув у закордонну освітню подорож у супроводі свого наставника Григорія Теплова. Тим часом на Україну щедро сипалися царські милості: її територію було звільнено від армійських постоїв, а мешканцям дозволено вільну торгівлю збіжжям; 1745 р. поновилася Київська митрополія (перетворена 1722 р. на архієпископію з призначуваним з Петербурґа ієрархом); врешті – у 1747 р. оголосили царський указ "О бытии в Малороссии гетману по прежним правам и обыкновениям". На початку березня 1750 р. в Глухові, з великою урочистістю і дотриманням належного церемоніалу 22-річний Кирило Розумовський був заочно "обраний" на гетьманство, а імператриця з цієї нагоди присвоїла йому чин генерал-фельдмаршала і вручила в придворній церкві у Петербурзі гетьманські клейноди: прапор, бунчук, військову печатку і срібні литаври. В липні цього самого року, з численними екіпажами, верховим супроводом, музикантами, скороходами і навіть трупою акторів гетьман прибув до Глухова, де його зустрічала майже вся старшина, духовенство, кілька тисяч козаків.
Втім, театральний бік імператорського лицедійства на цьому й вичерпується, бо молодий гетьман виявився не такою вже й безпомічною іграшкою Петербурґа, як можна було сподіватися. За його правління (1750–1764) Гетьманат пережив останню спробу пристосуватися до нових порядків, не втрачаючи на вольностях. Напрям цих зусиль визначали риси особистості самого Розумовського. Вихований на петербурзькому дворі і поєднаний родинними зв'язками з найвищою російською аристократією завдяки одруженню з родичкою імператриці Катериною Наришкіною, гетьман бачив Україну, звичайно ж, часткою Російської імперії, однак під контролем місцевих влад, гарантом чого виступав би він сам. Претензії на особливу роль в Україні виразно простежуються в заходах довкола розбудови гетьманської столиці. Глухів належав до непоганих міст (як писав ще в 1703 р. уже згадуваний російський паломник Іван Лук'янов, в малороссийских городах другова вряд ли такова города сыскать; лучше Києва строением и житием). Проте Розумовський вирішує перенести свою столицю до мазепинського Батурина. Саме тут, на мальовничому крутому березі Сейму, петербурзький архітектор-англієць Чарльз Камерон збудував на гетьманське замовлення розкішний палац першокласної класицистичної архітектури (його центральний корпус зберігся донині), а італієць Рінальді заклав довкола парк. До проектування в Батурині національних строєній були залучені найвідоміші придворні майстри – Квасов, Аксамитов і Старцев (у зв'язку з ліквідацією гетьманства ця частина задуму так і залишиться на стадії підготовчих робіт). Водночас гетьман виношував плани відкрити у своїй новій столиці університет, а другим мала стати реформована Києво-Могилянська академія.
Намагання зробити з Батурина "маленький Петербурґ" логічно перегукується з заходами Розумовського стосовно законодавчого виокремлення української аристократії, народженої з козацької старшини. Тенденція ототожнювати себе з давньою шляхтою намітилась серед козацьких ватажків ще в добу мазепинського правління (пор. розд. V, § 3), проте лише за молодого гетьмана вона набула форм, законодавчо окреслених. Так, у проекті згаданих "Прав, по которым судится малороссийский народ" передбачалося, що носії усіх військових чинів, починаючи від сотників, а також усі знатні військові товариші і духівництво мусили бути визнані шляхтою, на яку поширюються права, передбачені Литовським Статутом для осіб шляхетського стану. Реанімація, здавалось би, затертої від тривалого вжитку фразеології Статуту мала підтекст глибший, ніж юридична казуїстика. Прагнення здобути статус шляхти несподівано висвітлило той факт, що козацька старшина продовжувала зберігати набагато тісніший, ніж можна було сподіватися, зв'язок зі своєю політичною колискою – Річчю Посполитою. Уявлення про справедливий лад, про права і функції еліти, про способи її самоорганізації, на які можемо натрапити в тогочасних пам'ятках, живцем перенесені з річпосполитських практик разом з поняттям шляхетства, хіба що під останнім уже розумілася не старожитна родова, а військова старшинська знать.
Реформа судочинства, проведена Розумовським у 1760–1763 рр., так само була спрямована на відродження тієї давнини, в якій козацькі терени жили до Хмельниччини. Так, за реформованим Генеральним судом недвозначно проступають апеляційні трибунали Речі Посполитої: двом традиційним генеральним суддям асистує виборна колегія з 10 депутатів – по одному від кожного полку. Замість полкових судів запроваджено, відповідно до приписів Статуту, земські, гродські і підкоморські суди – для розгляду цивільних, кримінальних і межових справ. При цьому кримінальне гродське судочинство, подібно до старост Речі Посполитої, очолювали полковники, а земських суддів, підсудків, писарів, підкоморіїв та їхніх помічників-коморників мав, як і в Речі Посполитій, обирати шляхетський загал відповідної округи.
Ще одним нововведенням, яке підкреслювало тенденцію "ошляхетнити" Гетьманську Україну за старим взірцем, стало скликання старшинських з'їздів у Глухові для обговорення найважливіших справ, що перегукувалося з практикою шляхетських сеймів. Наприклад, у вересні 1763 р. саме такий з'їзд, у якому взяло участь близько ста шляхтичів-старшини середнього і вищого рангу з усіх полків, апробував згадану судову реформу. Один з його учасників у своїй промові, запис якої зберігся, прямо говорить про потребу запровадити сейми, чи генеральні ради для відродження сили нашого шляхетства.
Характерним проявом старшинського світогляду часів Розумовського є поема перекладача Генеральної військової канцелярії Семена Дівовича "Разговор Великороссии с Малороссией", датована 1762 роком. Нагадуючи воїнські заслуги козацтва, Дівович особливо підкреслює, що козацька старшина – це люди не без знатних рангов, які не поступаються російській аристократії, хіба що називаються інакше. Але це річ другорядна, бо, як наголошує автор, Україна перейшла під скипетр російського царя добровільно, і тому її статус рівнозначний статусові Росії:
Пошуки доказів, спрямованих, за висловом Зенона Когута, "прилаштувати Україну всередині більшої, російської ідентичності", не були новиною (пор. розд. V, § 4). Натомість висунення на перший план старшинської шляхти в ролі речника Гетьманату засвідчило появу доволі чіткої політичної платформи – зіпертої на лояльність до царя, але й з підкресленням того, що Україну і Росію єднає тільки берло спільного монарха, тим часом як правитель, уряд, територіальні кордони, фінанси у Гетьманаті свої. Петиція до імператриці, схвалена на Глухівській раді, в якій наголошувалось на відновленні договірних взаємин між царем і Україною на підставі Статей Богдана Хмельницького, цілком виразно засвідчує саме таку спрямованість поглядів. Радикальним нововведенням глухівських дебатів став і обговорюваний тут проект затвердження за родом Розумовських спадкового гетьманства, підписаний полковниками та частиною генеральної старшини.