Незважаючи на значний ареал поширення, черняхівські старожитності мають яскраві схожі риси, пов'язані з технологічним прогресом ремісничого виробництва. Зокрема, саме в цей час на території України уперше фіксується використання гончарного круга та залізних лемешів, склоробне виробництво, всебічно розвинута металургія та різноманітні залізоробні ремесла. Технологічні здобутки цієї культури дозволяють дослідникам оцінювати її як своєрідну місцеву цивілізацію типу кельтської на європейському Заході. Збігаючись з добою активних римських впливів на околицях Середземномор'я, черняхівська культура сформувалася у відсвітах так званої "провінційно-римської цивілізації", перетворивши черняхівський ареал (як і кельтський) на контактну зону між романським світом та його варварським оточенням.
У IV ст. черняхівський ареал став ареною грандіозного потоку міграцій, що увійшов до історії під назвою Великого переселення народів. Початок йому поклав прихід з глибин євразійського степу у 70-х роках IV ст. першого конгломерату кочових племен, очолених гунами. Перейшовши Дон, гуни у 375 р. розбили тодішніх володарів Приазов'я – готів, а далі, просуваючись на захід до Дунаю, всмоктали до свого союзу колишніх готських данників зі степових околиць України. Відступаючи перед гунською навалою, готи 376 р. переправились через Дунай, відкриваючи шлюз римського лімесу для потоку варварів: з півночі – германців, а зі сходу – тюркських, ірано-сарматських та угро-фінських племен, серед яких, найімовірніше, вже були й слов'янські вкраплення. У першій половині V ст. на уламках римських провінцій на короткий час витворилася строката "держава" гунського вождя Аттіли з центром у Паннонії (на території суч. Угорщини), яка розпалась негайно після його смерті (453), а рештки гунів та їхніх кочових спільників відступили у причорноморські та приазовські степи.
Наприкінці V – на початку VI ст. тут оформився новий союз племен, об'єднаних булгарами (угро-фінським з походження, але на той час уже тюркомовним етносом). Останніх, своєю чергою, невдовзі підкорили авари – угри зі степів нинішнього Північного Казахстану. Це племінне об'єднання у 60-х роках VI ст. під проводом войовничого хагана на ім'я Баян виступає на історичну арену як потужний поліетнічний союз – Аварський каганат. Візантійські свідчення VI–VII ст. нерідко плутають аварів та слов'ян, оскільки останні були широко втягнуті в походи Каганату як данники чи союзники аварів. Тоді ж, як уже згадувалося, вперше фіксуються три слов'янські "народи": венеди (венети) – на північ від верхів'їв р. Вісли, склавини – у межиріччі Дністра та Дунаю до верхів'їв Вісли, анти – на північ від Чорного моря між Дніпром і Дністром.
Археологічні дані, підтверджуючи інформацію писемних джерел, засвідчують, що між V–VII ст. на території склавінів та антів формуються локальні культурні ареали, які поступово кристалізувалися у союзи місцевих слов'янських племен. Їхні гіпотетичні назви відомі з руських літописів пізнішого часу: поляни – на Київщині й Канівщині, деревляни – на Київському Поліссі й Східній Волині, уличі – на південь від полян, у Південному Подніпров'ї і Побужжі, тиверці – у межиріччі Середнього Дністра й Пруту, дуліби – у верхів'ях Дністра та басейні Західного Бугу, хорвати – у карпатському регіоні, сіверяни – на Північному Лівобережжі Дніпра вздовж Десни і Сейму. Степове ж Подніпров'я з лівого боку Дніпра заселяли впереміш алани, булгари і слов'яни, залежні від заснованого у VII ст. тюркськими народами Хозарського каганату, до якого ми ще повернемося далі.
Центрами життя племінних союзів були укріплені поселення-гради, де, ймовірно, знаходилося культове капище і мешкав вождь. Візантійські джерела VI–VII ст. повідомляють, що слов'янами правили архонти (старійшини) та рікси (царі). Однак уже з перших слов'янських писемних пам'яток видно, що це слово (коли воно справді вживалося у "мові варварів") було рано витіснене германізмом князь,[6] що теж фіксував уявлення про владу як військовий провід. Сліди давніх городищ VI–VIII ст. з глибокими оборонними ровами, земляними валами та дерев'яними укріпленнями знайдені у Києві, Чернігові, Зимному (під сучасним Володимиром-Волинським) та ін. Характерно, що населені пункти з аналогічною системою укріплень синхронно зафіксовані також на території Білорусі, Північно-Західної Росії (Псковщина), Чехії, Польщі. Археологічні знахідки скупченої в таких племінних центрах зброї вказують, що разом з князем у граді вже мешкали загони професійних воїнів, які не займались господарською працею. Такі військові колективи, відомі з пізніших джерел під назвою дружин, формувалися (на відміну від племінного війська-ополчення усіх боєздатних членів племені) з юнаків, не пов'язаних кровною спорідненістю, відірваних від власного дому, а то й племені, тобто людей, що повністю присвятили себе "війні", а точніше – набігам на сусідів.
З одним із гіпотетичних полянських ріксів – КИЄМ – літопис пов'язує виникнення майбутньої столиці Русі. Оповідь про це нагадує широко розповсюджені епонімні легенди, що пояснюють назви тих чи інших місцевостей:
Ці кілька рядочків літопису породили гігантську літературу, що залучила до їх інтерпретації синхронні візантійські, вірменські, скандинавські, хозарські, булгарські, арабські джерела. В дискусіях, що, мабуть, ніколи не завершаться визнанням незаперечної точки зору, нині досить поширеною є думка, згідно з якою Кий – це не міфічний персонаж, а реальна особа, вождь котрогось із антських племінних об'єднань. Натомість є чимало гіпотез, які, відштовхуючись від виразно неслов'янської топоніміки, що випливає з легенди про Кия, заперечують провідну роль полян у заснуванні міста. Мабуть, найдавнішою серед них можна вважати скіфо-сарматську версію, висловлену ще польськими істориками XVI ст., які впевнено датували появу Києва 430 р., ототожнюючи місто з племенем сарматів (з тодішньої точки зору – предків слов'ян).
Іншою поширеною гіпотезою є готська, яка ототожнює Київ зі згадуваним у давньоскандинавських сагах орієнтовно під IV ст. містом Данпарстад (Дніпровське місто) на готській землі.
Врешті, велика дискусійна література існує довкола булгаро-хозарської версії, що пов'язує формування Києва з хозарською добою, а саму назву міста виводить від тюркського слова кіи – берег річки. На користь іншого варіанту цієї ж версії промовляє хозарська назва Києва – Самватас, яку одні інтерпретують як словосполучення Висока Фортеця, а інші пов'язують з іменем Шамбата (Самбата), брата Кубрата І, хана поглинутої у VII ст. Хозарією гуно-булгарської держави в Приазов'ї.[7]
Отже, як бачимо, в дискусіях істориків щільно переплелися три проблеми – заснування Києва як міста-фортеці, його функціонування у ролі центру полянських племен і, врешті, перетворення на столицю вже більш-менш окресленого державного об'єднання, створеного русами. З обставинами їхньої появи на політичній арені Середнього Подніпров'я пов'язаний ще більш заплутаний клубок дискусій, оскільки власне загадкові руси дали першопоштовх цілком зримій історії Середнього Подніпров'я, віднині сконцентрованій довкола Києва.
7
Кубрат був батьком Аспаруха, першого хана заснованої у 680–681 рр. між Дунаєм і Балканами Дунайської Булгарії, тобто майбутньої Болгарії.