Але при цьому ще треба було думати про застосування декодованої геометрії — відкритої наново в XVI ст. після перевидання праць Евкліда й Архімеда — до фізичної природи. Свого часу ще александрійський прорив ґрунтувався в Архімеда на цьому поєднанні. Його можна було б зв’язати з певною релігійною особливістю. Обидві можливі концепції Абсолюту — іманентного і трансцендентного — осіли одна на схід, а інша на захід від Інду. Дуалізм панує в азійському ареалі, який передав його європейському за допомогою грецької філософії, а згодом християнства. Іонійці зробили дуалізм світським і не знищили його, навпаки: уся грецька та європейська філософія ґрунтується на суперечливих полярностях у яскраво вираженому й дивовижному контрасті з індійською, а надто з китайською філософією. Можна стверджувати з помірним і скромним переконанням, що дуалізм придатний більше, ніж монізм, для застосування геометрії до фізичної природи, оскільки він уможливлює й полегшує її сприйняття як неживого об’єкта, яким керують внутрішні правила функціонування.
Основоположний постулат китайської філософії менше придатний для цього, оскільки він базується на відповідностях між людським і фізичним світами й шукає способи, які дали б змогу маніпулювати чинниками впливу між цими двома світами. Такий постулат має мало шансів привести до бачення природи, висловленого Лукрецієм, неживий характер якої в нього такий самий абсолютний, як і в сучасній науці. Зрештою, саме це й надає творові «Про природу речей» його таких сучасних акцентів, хоча в ньому й не міститься жодного судження, що вказувало б на науковий спосіб пізнання.
Зіставлення дуалізму та застосування геометрії до природи залишається надто розпливчастим, щоб привести до точного місця прориву. Це місце відоме, воно — принцип інерції, який відкрив Галілей, але так ніколи чітко й не роз’яснив ним. Вийдемо з засновку, що прорив був здійснений саме в цьому місці. Він стосується поступового руху, до якого можна долучити й мінливий рух. Проблема руху — справжня нав’язлива ідея європейської філософії від часів греків. Її настирливість можна пояснити тим, що для філософії буття становлення — це скандал, питання, що потребує відповіді під страхом пізнавального краху. І навпаки, індійська, а надто китайська філософія йдуть за вказівками здорового глузду й, можливо, правильного глузду, поміщаючи становлення першим і на місце витоку: це не скандал і не термінове питання. Проте становлення — це також неминуче нав’язлива думка для теології Творення та для Одкровення, яке подає себе як Історію. Вони не можуть уникнути того, щоб не поставити становлення та рух на друге місце й не ставити собі запитання про причини, які змогли змусити нерухоме і непорушне Єство створити рухливе й таке, що може бути порушене, становлення. Зустріч грецької філософії з християнською теологію, можливо, була випадковою в римських школах риторики й у колах освіченої еліти імперії, але, попри все це, вони поділяли одну й ту саму настирливу думку пізнання. Проблема руху пристрасно й ретельно дискутується пізньою схоластикою XIV-XV ст., зокрема в Соборнні. Чому сталося таке посилення інтересу? Не буде безглуздим пов’язати його з прийняттям і поширенням канону, який цілковито перевертає воєнне мистецтво. Засвідчено, що роздуми торкалися руху гарматних ядер, так само як Аристотель думав свого часу про рух стріли, випущеної з лука, а згодом створив свою винахідливу теорію.