Астрономія сприяла проривові радше непрямо, ніж якимсь прямим впливом. Геліоцентричну гіпотезу запропонував і обстоював Аристархом ще в ІІІ ст. до н.е. Її відкину-ли, а її натхненника засудили за святотатство. Це — шокувальна ідея, яка може бути прийнята тільки в середовищі, де вона такою не буде, або яке буде готове сприймати шокувальні ідеї. Оскільки геліоцентризм був тимчасово остаточно відкинутий, то грецька астрономія трималася геоцентризму, а він — разом із геометрією для опису спостережень — привів до Птолемея та до теорії епіциклів. У 1543 р. Копернік знову вводить геліоцентризм майже підпільно, адже ідея досі шокує, але вона пробиває достатні проломи у «ворожому стані», щоб мати змогу просуватися далі. Які ж то були проломи? Певну роль мало відіграти Відродження, Реформа, зі свого боку, і релігійні війни, але найвірогідніше прийняття геліоцентризму окремими особами є симптомом невірування. Так само, як геоцентризм у поєднанні з геометрією привів до Птолемея, геліоцентризм, який спирається на геометрію, породжує Кеплера. А закони Кеплера діють, оскільки ці прості геометричні закони й справді добре описують траєкторії планет.
Кеплер і Галілей здійснюють реальний пізнавальний прорив, перетворення в прямому сенсі слова: якась дрібниця змінює все. Усе міняється, адже прорив за своєю природою розширюється. Він виводить на механіку, а вона — на гармонійне бачення: природа — це машина, що діє за жорсткими законами, які дає змогу виявити математика. Неважко зрозуміти вибуховий характер перетворення: усе сталося впродовж життя лишень одного покоління: у 1600-1630 рр. Можна бачити також і її переважно «історичний» характер. Вона випадкова: об’єктом перетворення міг би бути радше будь-який інший об’єкт, ніж проблема руху, і водночас збагненна: будь-яка дороговказна нитка давала змогу розмотати клубок, зважаючи на те, що він був прив’язаний до правильної ідеї, а саме: що природа насправді написана мовою математики. Можна спертися на випадковість об’єкта та замислитися над можливістю того, що прорив стався б не в фізичному світі, а в живому або в людському світі. Можливі дві гіпотези, які підтримують високу ймовірність хронологічного пріоритету фізичного світу. За однією з них, прорив здійснити важче й він не очевидний у двох інших світах, мови яких менш доступні напряму. Ця гіпотеза видається слушною для живого світу, але не може стосуватися людського світу, стратегічна мова якого є безпосередньою даною людським дієвцям. Звичайно, від безпосередньої даної до раціонального пізнавального використання існує певна відстань для стрибка, але вдалі спроби здійснити його були зроблені до стрибка математики й механіки. Ще у Фукідида на початку Пелопоннеської війни спостерігається суто науковий підхід — водночас гіпотетично-дедуктивний і експериментальний. Гіпотеза має три частини: політія прагне спроектувати назовні всю потугу, на яку вона здатна; проектування цієї потуги визначає стратегію об’єднання в союзи інших політій; коли співвідношення мобілізованих сил приблизно рівне, війна стає тривалою й може піти за логікою крайностей. Експериментом є розповідь і аналіз Пелопоннеської війни між Афінсь-ким союзом і лакедемонянами. Науковий пізнавальний прорив фактично відбувся, але він не мав тих самих наслідків, які мав принцип інерційності.
Корисною в цьому плані може бути друга гіпотеза. У людському світі жоден прорив на жодному об’єкті не може призвести до вибуху, що розширюється, оскільки історична матерія настільки складна, що поширення вдалого прориву з одного об’єкта на інші дуже проблематичне і навіть неможливе. Ось чому наукові прориви, такі переконливі й незаперечні, як прориви Фукідида, які можна знайти в Мак’я-веллі — наприклад, гіпотеза про різну здатність до завоювання ззовні імперії з абсолютним ієрократичним режимом і королівств з ієрократичним режимом, обмежуваним аристократами, і її випробування на Османській імперії та Європі, — або в Гішардена — наприклад, про стійку рівновагу олігопо-лярної системи та її розбалансування внаслідок втручання зовнішніх чинників і випробування на Італії 1494 р., про невмілі амбіції Людовіка Сфорца та італійські війни, які мали точитися через це впродовж чотирьох десятиліть, — передували проривові механіки, хоча й не призвели до аналогічних наслідків.
Гіпотеза різних мов після її перевірки геометрією та фізичною природою сама по собі веде до епохального пізнавального перевороту, тобто до використання дедукції й переведення спостереження та індукції на другорядну роль. Ми знаємо мову й знаємо, що реальне написане цією мовою. Але текст надто довгий і надто складний, щоб його можна було читати й декодувати безпосередньо. Текст потрібно ділити на фрагменти, які піддаються розшифруванню. Щоб поділити текст, потрібні критерії. Щоб мати критерії, потрібно поставити запитання до реального. Щоб поставити запитання йому, потрібно поставити запитання собі. Щоб розпочати процес, потрібно дати відповіді на ці запитання, тобто запропонувати гіпотези. Цей методологічний і пізнавальний переворот на користь дедукції — фактично переведення в природний підход, притаманний діяльності людини, яка полягає в тому, щоб означувати для себе проблеми, які ставить життя, і знаходити для них правильні вирішення, але це переведення має бути раціоналізованим, свідомим і формалізованим, тобто відірваним від будь-якого конкретного контексту.