Умови збереження науки в часі означити легше — за допомогою симуляції та її спрямованості на дослідження. Ця третя операція наукового розуму насамперед колективна. Наука й науки можуть тривати, тільки якщо їх візьмуть під свою опіку спільноти достойників, щоб їх упорядковувати, поповнювати, передавати. Перша операція — гіпотетично-дедуктивна теоретизація — може бути тільки індивідуальною: скажімо, у того чи того індивіда виникає ідея і причини цього будуть то більш таємничими, що глибшою й пліднішою виявляється ця ідея. Експеримент може бути індивідуальним або колективним, оскільки ця обставина не торкається його природи. Щодо пояснення, то воно виходить за межі всіх соціологічних та історичних даних, оскільки воно є одкровенням реального собі самому та його прозорістю в свідомості людського виду. Тільки дослідження підтримує історичне й соціологічне запитання: на яких умовах, зовнішніх для самого пізнання, воно максимізується й увічнюється?
Перша умова означає, що потрібно розвідати чи вивчити щось за допомогою випробувань, невдач і впорядкування. Потрібно, щоб індивіди теоретизували і щоб індивіди — ті ж самі або інші — чи групи експериментували. Предметів для вивчення стає то більше, що краще виявляються таланти, здатні на це, і чим краще вони можуть показати себе. Мережева й ієрархізована структура спільноти достойників може найкращим чином задовольнити цю умову. Ціла група населення і навіть усі сучасні люди можуть бути охоплені ланками мереж, так щоб уникнути ризику пропустити потенційний талант. Недостатньо бути талановитим, потрібно ще могти й хотіти розвинути свій талант. Щоб могти, науковцям може бути потрібне певне приладдя. Таке приладдя споживає ресурси, яких може бракувати науковцям з огляду на їхнє соціальне походження. Потрібно, щоб ненауковці забезпечували їх ресурсами, а це передбачає, що вони отримуватимуть взамін принаймні стільки або й набагато більше, якщо це гра з додатним результатом. Розрахунок може базуватися на двох дуже різних ситуаціях. В одній із них пізнавальні відкриття вчених ведуть до прикладного застосування, яке несе вигоду ненауковцям. Цей розрахунок змушує науки — а не просто науку — рано чи пізно зав’язувати тісні стосунки з капіталізмом, не тому, що вони нестримно притягуються одні до одного через вибіркову приязнь, а більш прозаїчно — тому, що вони потрібні одні одному.
Зрештою, вигода не обов’язково ділиться порівну. Капіталізм прагне ефективності й прибутку. Точне пояснення реального його не бентежить. Він може фінансувати й заохочувати науки й теорії, які обіцяють економічну вигоду й мало плідні з точки зору пізнавального прогресу. Ризики є цілком реальні, і капіталісти можуть їх приймати, але капіталізм повинен їх уникати. І справді, ідеї таємничим способом виникають в індивідах і тримають у секреті процеси, які в них містяться: тільки в кінці ми дізнаємося, що ховала в собі та чи та теорія. Вузький капіталістичний розрахунок торкається тільки короткострокової перспективи і того, що вже відоме. Ретельний розрахунок стосується плідних проривів. Оскільки передбачити їх неможливо в жодному плані, то раціональна стратегія полягає в тому, щоб призначити якомога менше ресурсів, які виділяють на дослідження, і поставити на ймовірність прориву. У тривалій перспективі ринок винагороджує ретельний розрахунок і карає розрахунок вузький. Рано чи пізно перший візьме гору над другим, якщо тільки ринок не буде порушений зовнішнім втручанням. Іншою сприятливою для фінансування наукових досліджень ситуацією є змагання між політіями або з метою отримати якесь військове спорядження, або з метою здобути більше авторитету.
Але й при цьому треба, щоб таланти хотіли виявити весь свій потенціал. Найсприятливішою є ієрархізована структура, оскільки у талантів тут буде більше шансів, що їх підштовхуватимуть і тягнутимуть до їхнього найвищого рівня кваліфікації через змагання й винагороди, які розподіляють відповідно до пристрастей дослідників: відкриття — зацікавленість, авторитет усередині й, можливо, назовні мережі — за честолюбство й марнославство.