Типові події наукової раціоналізації є пізнавальними, з одного боку, оскільки наука — це спосіб пізнання, спосіб, який дозволяє пояснити, чому те, що існує, є таким, як воно є. Вони стосуються, з іншого боку, виконання, оскільки наукові галузі — як застосування науки до ділянок реальності — стирають протистояння між природою та штучністю так, що процес пояснення дає змогу не лише пізнавати, а й робити, виконувати. Пізнавальні події можна поділити на кілька класів. Одні з них внутрішні для самих наук. У наук своя історія, оскільки вони є дослідженням, розпочатим у часі. Ця історія позначена кунівським темпом, в якому чергуються теоретичні прориви як результат інтуїції, багатої на гіпотези та плідної на дедукцію, і пояснення такого прориву співтовариствами достойників. Це — справжня історія, водночас випадкова й збагненна, суміш хаосу й космосу, де зрозумілий уклад виринає поступово з безладних процесів. Історію й темп розвитку можна виявляти на всіх рівнях реальності наукового дослідження, від рівнів великої загальності, світів, до найспеціалізованіших галузей науки.
Інші події відбуваються через те, що наукові прориви набувають форми парадигм, які — після того, як їх пояснять, — можуть прийматися будь-ким і застосовуватися до всіх способів пізнання. З цього народжуються спонтанні й несвідомі сприйняття та передсуди на кшталт різних «ізмів», чиї шкідливі якості можуть поширюватися на всі сфери. Як приклад можна навести цілий перелік таких видів сприйняття:
— механіцизм: усе складається з елементів, на які діють перемінливі сили, з чого виникають збагненні конфігурації;
— сцієнтизм: усе, що існує, має свої причини, аби бути доступним для наукового розуму — єдиного законного способу знання;
— релятивізм: усе є питанням точки зору, і при цьому жодної абсолютної точки зору не існує;
— еволюціонізм: усе, що існує, пережило добір, вписується з цієї причини у висхідну лінію від меншого до більшого та захоплюється ендогенним процесом;
— генетизм: усе, що існує, є виразом десь закодованої програми;
— історицизм: реальність складається з окремостей, що випливають з безлічі перемінливих чинників так, що неможливо вивести хоч якийсь урок з нічого;
— економізм, демографізм, лінгвістицизм (і його структуралістське відхилення: кожний елемент має цінність не сам по собі, а згідно зі своїм місцем в системі елементів): кожна реальна людська наука своїм застосуванням до певного укладу чи його сегмента породжує спокусу «останньої інстанції», яка все пояснює, оскільки уклади взаємозалежні й, виходячи з якогось одного, зрештою доводиться згадувати їх усі, а отже, ілюзія стає непереборною, якщо забути, що уклади теж автономні один щодо одного.
Усі ці пізнавальні «ізми» мають, з одного боку, законне коріння в науковій парадигмі, на якій вони паразитують, а з іншого — можливість ідеологічного застосування, коли їх використовують у політичних цілях. Паразитування на одній і тій самій парадигмі може бути вигідним діаметрально протилежним ідеологіям. Так, еволюціонізм може слугувати псевдонауковою основою як для лівої ідеократії — в ім’я прогресу та стадій, через які він невблаганно проходить, — так і для правої ідеократії — в ім’я боротьби за життя та добору най-пристосованіших. Аналогічно у традиційному християнському контексті християнська релігія слугувала для узаконення будь-якої влади, стверджуючи, що «цього хоче Бог». Самої цієї ознаки досить, щоб виправдати як релігію, так і науку в злочинах, які чинилися їхнім іменем: саме пристрасті та ідеологія відвертають їх убік викривлених і згубних методів, а не вони самі здіймають пристрасті й розвиваються в ту чи ту ідеологію.
Третій і останній клас типових пізнавальних подій — це клас когнітивного впливу науки, проблематика якого виглядає складніше. Вона може спиратися на дві тези: усі способи пізнання природні й законні; науковий світ випадково зреалізувався у визначеному культурному й пізнавальному контексті. Звідси можна вивести два наслідки. Неминучим видається певний науковий імперіалізм в ім’я чудодійної ефективності та сили цього способу. Суттєвими виглядають два прояви такого імперіалізму. Одним із них є сцієнтизм, про який уже згадувалося в зв’язку з його невченими прихильниками, хоча його можуть обстоювати також і необачні науковці. Другий — це редукціонізм, не в сенсі зведення всього до якоїсь останньої інстанції, а в сенсі зведення всіх реалій до стану, в якому їх може опрацьовувати наука взагалі та якась одна наукова галузь, а всі інші способи дискваліфікуються. Завдяки такій редукції містика стає неврозом, материнська любов — хімічною речовиною, думка — секрецією мозку. Редукції цього штибу надто дитячі, щоб спричинитися до серйозних когнітивних потрясінь поза межами кола дурнів. Існують тонкіші й спокусливіші види редукції. Так, економіст може впевнити себе, що наука вирізняється кван-тифікацією та використанням математики. Оскільки предмет економічної науки насправді можна частково виразити числами, особливо ціни та фізичні кількості, то виникає непереборна спокуса розглядати тільки те, що може виражатися в числовій формі, та ігнорувати решту. Отже, економіст може дійти до ігнорування науки та політики як економічних чинників! Демографія, яка має справу з кількістю населення, наражається на таку ж саму небезпеку математичного ре-дукціонізму.