Індивідуація, поза сумнівом, — ознака модерних часів. Пошук її умов уможливлення веде двома шляхами. Один із них указує на те, що в європейських процесах могло сприяти виникненню, поширенню та тріумфу індивідуації. Інший, менш очевидний шлях — це шлях пошуку умов, за яких індивідуація повинна мати радше позитивні, ніж негативні наслідки. Обидва шляхи стикаються, якщо виявити такі процеси, в яких індивідуація як результат певних чинників знаходить у цих самих чинниках або в їхніх паралельних продуктах умови, які дають їй змогу позитивно впливати на діяльність людини, залишаючись при цьому самою собою. Але процеси, які найкраще відповідають цій гіпотезі, — це саме європейські особливості, яки ми розглядаємо. Отже, ми приходимо до пе-реформулювання загальної тези: індивідуація є спільним продуктом усіх досліджуваних процесів; індивідуалізований індивід знаходить у цих самих процесах стільки ж схем обернення індивідуального на колективне; індивідуація позитивно сприяє цим процесам. Урешті-решт, індивідуація постає дуже важливим феноменом модерної доби.
Неважко показати, як багато з розглянутих явищ сприяли індивідуації. Демократія все перекладає на громадян: як у приватній, так і в громадській сфері, хоча, як відомо, на попередніх фазах існування людства ми знаходимо численні приклади демократій, які керувалися не індивідуалізованими, а комуналізованими індивідами. Капіталізм базується на власності, ринку, ініціативі, вплив яких на ефективне керування ресурсами тим вищий, що агентами є індивідуалізовані особини, які індивідуально користуються результатами підвищення ефективності. Можна, звичайно, зауважити, що це — недостатня причина, щоб індивідуація взяла гору над комуналізацією, адже, в принципі, дієвці могли б задовольнитися менш високою ефективністю. Потрібно ввести обмеження, а саме трансполітійний ринок, який не підпадає під жодний контроль, а регулюється квазіполітійною структурою. Нація знає і визнає тільки індивідів. Індивідуація й націоналізація взаємно зв’язані в тому, що, хоч вони й залежать від різних процесів, проте підсилюють одна одну після виникнення. Ця взаємна дія, однак, асиметрична, оскільки нація й індивід можуть дійти до точки, за якою індивід захоче вивільнитися з-під влади нації, а з боку нації таке неможливе. Нація як будова спирається на індивідів, які можуть засновувати інші будови.
Пізнання взагалі й наука зокрема мають потужні здатності до індивідуації, оскільки мислить індивід і він же мобілізує здібності виду. Від часів греків європейська цивілізація сильно схилялася до пізнання, можливо, більше, ніж інші цивілізації, і певно те, що вона створила науку. Поза сумнівом, схильність і створення торкаються лише дуже незначної частини обізнаних. Але навіть якщо припустити, що вони посідають вирішальне стратегічне положення, загальне поширення індивідуації на все європейське населення повинне мати інші причини. Такою сполучною ланкою та способом поширення може бути освіта, оскільки вона була відкритою й навіть стала обов’язковою для всіх. Своєю чергою, загальне поширення освіти може бути зв’язане з цивілізаційним відхиленням у бік знання, але також із демократією, яка вимагає знання, і з капіталізмом, якому воно потрібне. Модерна ідеологія як спільний продукт демократії та науки індивіду-аційна, тому що звернена до індивідів, а індивіди можуть мати в ній потребу. Релігія взагалі й християнська релігія, зокрема, мають індивідуаційні якості, адже шляхи блаженства відкриті для підготовлених індивідів, які згодні пройти крізь їхні труднощі. Ці якості діють тільки щодо проявів справжнього релігійного покликання: вони зустрічаються рідко, але всюди. Інколи таким якостям вдається розширити своє коло впливу, включаючи до нього навіть скромні й невиразні прояви спрямованості на релігію. Це уможливилося тільки за модерних часів.
Усі ці чинники реальні, але вони потрібні одні одним і їм потрібна власне модерна доба, тому аналіз наражається на серйозний ризик укусити себе за власний хвіст і породити підозру в логічній помилці. Ризик цей зникає, якщо звернутися до вирішальнішого чинника — диференціації укладів. Збільшуючи та виокремлюючи ролі в суспільстві, вона перешкоджає індивідам злитися з певною фігурою. Нав’язуючи логіку кожного укладу дієвцям, які в ньому діють, диференціація ускладнює рутину й вимагає від індивідів більшого. Перетворюючи будь-яку спільноту на суспільство, вона не дає індивідам розчинитися в спільноті, якщо це не нація, яка може стати притулком для індивідів, що сильно потребують спільноти, і яка приймає тільки індивідів. Діючи на всі інші згадані чинники та мобілізуючи їх собі на службу, вона змушує їх сприяти її власному сприянню індивідуації.