Віддалення від релігійного режиму делікатніше й вимогливіше і проявляється у різноманітніших і більш виражених симптомах. Воно спирається на три окремі прояви усвідомлення. Одні з них пов’язані з диференціацією самого релігійного як самостійного укладу. Диференціація викликає політичний процес секуляризації і пізнавальний процес розвінчання міфів. Інші переконують, що відмінність між добром і злом і їхній зміст не залежать від віри в якийсь Абсолют. Такі прояви свідомості повинні привести до точки, в якій з’являються такі два однаково безглузді твердження: «Не можна робити абищо, тому що так велить Бог, а Він карає грішників» і «Бога немає, а отже, можна робити що завгодно». Останні прояви усвідомлення змушують визнавати, що шлях до Абсолюту є певним хорошим життям серед кількох можливих. Це визнання проявляється, з одного боку, у відкиданні думки, що безбожний гуманізм веде індивіда до відчаю, а суспільство до катастрофи, а з іншого — не тільки в політичній, а й у етичній легітимності звернення до релігії. Ця точка зору дає дієвий підхід для того, щоб зрозуміти й пояснити статус християнства в Європі з XVI-XVII ст. Вона дозволяє розподілити події по політичних, пізнавальних, етичних рубриках і прив’язати до кожної рубрики ту проблематику, яка їй підходить. Після виділення етичної проблематики згідно з запропонованою лінією стає можливим упорядкувати величезний історичний матеріал, витягши на поверхню його сенс, тобто хаотичне й конфліктне дослідження правильної позиції. Вона спирається на два кінцеві судження: правильне життя отримує своє означення й об’єктивний зміст у призначені людини; хороше життя може отримати кілька означень і змістів, між якими неможливо зробити раціонального вибору: в індивідуалізованому світі кожному належить знайти свій шлях і йти ним. На цю гігантську трансформацію, яка вивела за межі духовного і релігійного режимів у диференційований режим, знадобилося майже чотири століття. У 1960-ті рр. завдяки найрізноманітнішим — позитивним і негативним — вибухам відбулося якщо не завершення трансформації, то принаймні її перехід у статус очевидного.
Проблематику особи й персоналізації виявити складніше. У цьому плані можна виділити два слушні судження. З XVI ст. спостерігається збільшення всіляких виховних трактатів. їхнє продукування відтоді не припинялося й триває дотепер. Цей жанр спирається на два постулати. Один із них стверджує, що людська істота не стає людиною спонтанно: вона повинна пройти навчання, а це означає, що людство — це продукт гуманізації. Другий твердить, що можна знати механізми та способи, які оптимізують навчання людства, і що, знаючи їх, ми здобудемо вміння: виховання можна звести до освіти. Щоб включитися в наявну проблематику, потрібно було б перевірити, якою мірою ця література висуває, вхоплює, мислить, розвиває, формулює — або ні — думку, що метою виховання має бути особа, означена як людська особа, покликана стати сама собою в окремому середовищі.
Виразнішим виявом згадуваного явища виглядає інший літературний жанр — роман. Сам цей жанр є виразом індивідуації — як у тому сенсі, що роман, розповідаючи окремі історії життя, індивідуалізує героїв, так і в тому, що читачі повинні, зі свого боку, зазнати індивідуації, щоб зацікавитися цим. Крім того, героям важко не зображати людських типів, хоча й ідіосинкратизованих у певному середовищі, щоб виглядати живими й достовірними. Чи означає це, що герої романів подаються як особи? Навпаки. Герої — це персонажі, фігури, майже завжди негативні з XIX ст. і дедалі більше в XX. Оскільки літературна творчість не полягає в тому, щоб передавати результати соціологічних обстежень, то немає жодних шансів, що негативні персонажі виражають діагноз сучасного людства. Процес тут зовсім зворотний. Романіст наперед складає свою думку про стан людства, а потім створює переконливих персонажів. Чому ця думка систематично негативна? Можна було б запропонувати таку слушну гіпотезу, що ця думка відображає виникнення етичної проблематики й спільне, стихійне та/або ідеологічне почуття, буцімто псування природи бере гору над природою. У романічного жанру є свої види спеціалізації, наприклад повчальний роман. Це більш пряме й точне вираження усвідомлення того, що індивідуація не стихійне виконання якоїсь програми, а процес, який може завершитися добре або погано. Задум Монтеня — особистий щоденник, автобіографія — просуваються ще далі в напрямку виникнення в свідомості індивідуації, персоналізації та персоніфікації. Проблематика диференціації етики дає змогу принаймні зібрати всі ці історичні продукти в одному спільному класі та зрозуміти їхню збагненність.