Найменш суперечним судженням є останнє: якщо гіпотеза перетворення слушна, то неможливо нічого знати заздалегідь ані про майбутні актуалізації, ані про історії, які їх породжуватимуть. Незнання майбутнього настільки безпросвітне, що неможливо навіть пророкувати вічне продовження особливостей-загальностей, основоположних для постульованої модерної доби. Можуть постати справжні сценарії, які передбачають зникнення демократії, диференціації, науки, індивідуації або кожної окремо, або кількох із них, або всіх разом. Ніхто не може передбачити, чи збудеться той чи той сценарій, який саме, коли, як і з якими наслідками. Щонайбільше — можна стверджувати: якщо підвалини сучасності мають бути зруйновані, то вони все одно ма-ячитимуть на культурному горизонті людських дієвців. І справді, людство ніколи не повертається назад, принаймні його відступи ніколи не стають проявами цілковитого забування. Можна навіть уявити воєнні, екологічні чи демографічні катастрофи, які скоротять вид до кількох мільйонів індивідів і повернуть їх до стану палеоліту. Ці індивіди або деякі з них збережуть знання чи передчуття неолітичних і модерних можливостей. Саме це передчуття змінить усе й допоможе людству не починати знову свою пригоду з тієї самої вихідної точки. Історії людства випадкові, непередбачу-вані, збагненні й незворотні.
Якщо підвалини модерності залишаються міцними й стійкими, дослідження дадуть змогу перевірити їхню плідність і розмаїття. Проте нинішній спостерігач не може передбачити будь-яку актуалізацію в жодному з укладів діяльності. Демократизація може стабілізуватися в демократію, але політичний режим задовольняється визначенням правил гри, він не організує ігрові партії, ба більше, не розігрує їх. Диференціація укладів сприяє творчості людини, і при цьому ніхто не може знати, на що саме вона здатна навіть у найпростіших речах. Очевидно, що людським суспільства потрібна будова, щоб забезпечити їхню зв’язність і єдність, і досить певно відомо, що будови, винайдені протягом палеолітичної та неолітичної фаз застарілі й не відповідають модерній фазі. Отже, одна або кілька нових будов нині ще визрівають, і спробуй знайти того кмітливого, хто міг би наперед описати їх. Наука зберігає цілковите мовчання щодо майбутніх процесів. Не виключено, що людська природа ховає в собі ще один або декілька способів пізнання, які перебувають у потенційному стані, як це було з самою наукою протягом десятків тисячоліть. Ніхто не знає, що відкриють науки та як будуть застосовуватися їхні відкриття, ніхто не знає також, чи не відкриють ще не наявні науки простори, про наявність яких ніхто зараз і гадки немає.
Урешті-решт, індивідуація сама собою не розкриває, як використовуватимуть її індивіди. Навпаки, вона робить їх ще непередбачуванішими, ніж у ситуації, коли вони прагнуть розчинитися в спільноті, збільшуючи їхні ступені свободи. Єдиною певністю є те, що за відсутності генетичних перетворень, які діють на людський біологічний механізм у його основах, ступені свободи, виділені індивідові, не дозволять йому звільнитися від людської природи. Щодо того, чи можливі такі перетворення, чи відбуватимуться вони або ні, чи здійснюватимуться вони випадково або через свідоме втручання людини, якими будуть їхні прояви та наслідки, то на ці запитання настільки важко знайти відповіді, що нерозумно їх навіть ставити. Людська природа залишається незмінною в своїй непередбачуваній історичності: одна й та сама дивовижна й скривджена природою тварина продукує без упину водночас непередбачувані та збагненні історії. Усе схиляє нас до думки, що третій етап людської пригоди не уникне цього обмеження.