Якщо треба ідентифікувати ідилію й адаптацію, то незручне запитання адресуватиметься вже не філософу, а історику й соціологу. Чому людство покинуло цей свій стан, який був задовільним з усіх боків, крім його найвищого призначення? Таку недостатність не могли усвідомити ці люди, адже їхній горизонт розуміння виключав проекції на майбутнє. З іншого боку, призначення виду може бути прийняте тільки незначною меншістю. Величезна більшість цим абсолютно не цікавиться і дає себе тягнути чи штовхати зовсім іншими засобами. Призначення людини не є чимось «дивним, що притягує», що витягло б людство з його природної історії всупереч йому самому. Єдиний вихід у тому, щоб знайти в самому цьому світі, який має зникнути, незважаючи на свою досконалість, один чи два розриви, здатні розвиватися аж до його руйнування.
Досконалість адаптації була зруйнована, але це руйнування живило ностальгію за палеолітом. Міф про земний рай — це пряме вираження цього та нагадування про втрачену реальність. Дуже малоймовірно, щоб спогади могли передаватися через тисячоліття. Більш слушним було б уважати, що картина була реконструйована через обертання навпаки нинішніх прикрих ситуацій. Таке обертання змусило мобілізувати певну розумову схему — схему «випадання за межі», що дуже широко використовують у міфах, ідеологіях і утопіях. Схемам притаманне те, що вони самі по собі не істинні й не хибні, а стають такими залежно від їхнього застосування. Нам доведеться випробувати один із най-делікатніших видів застосування, прагнучи пояснити вихід людства з його природної історії та його випадіння в традиційну історію.
Розділ II. Неолітичне перетворення
Неолітичне перетворення забезпечує перехід від природної історії виду до його культурної історії. Природна історія стосується первісних і природних способів прояву людини як такої в різних укладах людської діяльності. Культурна історія — це різні способи прояву людини, розвинені на великих культурних ареалах Китаю, Індії, Близького Сходу, Європи та Центральної Америки. Зазначений перехід ставить запитання: як і чому людство перейшло від першої стадії до другої? Щодо першого запитання, то раціональний підхід вимагає визначити кінцеву точку, великі культурні ареали, які можуть «імперіалізуватися» та показати, як до них дійшли культурно диференційовані частки людства. У кінцевій точці центри ваги планети визначаються трьома основоположними рисами:
— кожний ареал охоплює простір десь у п’ять мільйонів квадратних кілометрів із десятками чи сотнями мільйонів людей на ньому;
— ці простори й кількості входять до імперської політії або до спільної трансполітії;
— кожна політія чи трансполітія лежить у спільній цивілізації, часовий діапазон якої становить близько п’яти тисяч років.
Якщо дотримуватися загальних аспектів, що діють для окремого виду й ігнорувати деталі регіонального розвитку, можна відповісти на запитання «як?», виходячи з еволюційних розв’язань, висвітлених у попередньому розділі, та показавши, як початок таких змін логічно веде до констатованого завершення: існування ойкумен, що можуть імперіалі-зуватися.
Запитання «чому?» набагато тонше. Потрібно знайти пояснення, яке ніколи не відхиляється від історичності людства, від її пояснюваної випадковості, і водночас ураховує відсутність будь-яких причин — позитивних чи негативних — для виходу з палеоліту, адаптивний характер якого підкреслювався вище. Ці дві умови задовольняє гіпотеза, за якою трапилися одна чи декілька зовнішніх для палеоліту подій, і ці події привели до нової ситуації, позначеної позитивними або негативними рисами. Відтак одразу формується проста, зв’язна і, можливо, плідна проблематика, що складається з чотирьох основних моментів. Необхідно встановити межу, під час перетинання якої відкриваються нові можливості та нові варіанти актуалізації. Перетинання межі — це відкриття поля можливостей, безпосередньо доступних дієвцям, яке дозволяло уникати всіляких гіпотез про порушення становища людським чинником. Другим моментом є чинник тяжіння, що визначається як точка логічного завершення, який можна встановити в кінцевій ситуації та який може привести до неї шляхом проб, невдач і відбору. Кожний чинник тяжіння має бути таким, щоб його можна було ділити на невизначене число субчинників тяжіння так, аби передбачити ймовірність проміжних етапів, кожен з яких позначається локальним завершенням. Такі жорсткі умови потрібні, щоб пояснити варіанти розвитку та ситуації, які не призвели до ареалів, що можуть імперіалізуватися, і щоб мати змогу встановити ситуації, які відхиляються від нормального напрямку розвитку й багаті на можливі похідні. Третім є момент дієвців, яких потрібно спонукати до дій, до пізнання та до роботи в напрямку, який сприяв би притягальності чинника тяжіння з причин, які можуть бути негативними (якщо вони не роблять нічого або не рухаються в напрямку до чинника тяжіння, їм це дорого обходиться) чи позитивними (правильний напрямок забезпечує їм вигоду). Четвертий і останній момент — це умови можливості, які дозволяють дієвцям виробляти стратегію і навіть уникати витрат чи отримувати прибуток. Особливістю таких умов є те, що їх не створюють дієвці за бажанням, бо інакше вони б завжди були наявні. Вони повинні поставати перед дієвцями як обмеження.