Цей загальний принцип організації має безліч варіацій і нюансів континентального, регіонального та локального характеру. їх не повинно розглядати в межах загальної історії, за винятком хіба що трьох із них, які можуть мати деякі еволюційні наслідки. Найохоплюючу спільноту — назвемо її для зручності «плем’я» — можна вважати такою, що походить від спільного пращура, і це перетворює плем’я на велику родину, яка входить до ланки спільної генеалогії. Або ж у спільноті перебувають поруч один з одним і співіснують окремі генеалогічні блоки. Культурна однорідність племінної спільноти може бути дуже високою і простягатися далеко за неї, аж до включення інших окремих племен у спільному культурному ареалі. Або ж спостерігається повна неоднорідність, коли в одній і тій самій племінній структурі знаходяться сегменти, які не розмовляють однією мовою. Може спостерігатися точнісіньке перекриття територіальних і родових сегментацій, коли кожному генеалогічному сегментові відповідає чітка територія, або ж — повне розходження, коли поєднані сегменти різної належності. Плем’я — це соціальний світ із надзвичайно високою плинністю. Дієвці завжди прагнуть поєднуватися в групи. Такі групи-дієвці мають змінні розміри. Одна утверджується проти іншої, панують змагання, конкуренція та суперництво. Незалежність і об’єднання перебувають у постійному діалектичному зв’язку. Домінує діалектика Єдиного і Множинного, Одного й того самого та Іншого.
Об’єднання племен аналогічна структура, але відрізняється від племені тим, що кожним сегментом керують родові зв’язки — і цим така будова зв’язується зі стратифікацією та ієрархізацією — за двома загальними типами керування. Так, наприклад, один і той самий рід розподіляє складові лінії свого потомства так, аби завжди посідати керівне становище на всіх рівнях сегментації. Маємо, отже, ієрархію вождів — від вождя села чи навіть частини села аж до вищого вождя спільноти, яку зберігають для утворення іншої спільноти. Що більшою є спільнота, то більше це вище становище має символічне значення і то менш реальна пов’язана з ним влада. Або ж, наприклад, різні роди розміщуються в різних точках сегментації; голови цих родів, знаходяться в стратегічних точках, можуть мати реальну владу.
Царство (королівство) вводить докорінну зміну структури, коли спільнота має гору над складниками. Визначається конкретна спільнота, яка ділить соціальний простір на внутрішню й зовнішню частини. У внутрішньому просторі спостерігається тенденція до стирання чи послаблення всіх поділів, здатних підірвати єдність спільноти. Поділи, що допускаються, мають бути функціональними з точки зору спільноти, наприклад, поділ на адміністративні, податкові чи релігійні одиниці. Жодна коаліція будь-яких складових елементів не повинна загрожувати спільноті. Стосовно зовнішньої сфери спільнота прагне перетворитися на колективного суб’єкта та сприйматися таким усіма, хто населяє зовнішній простір.
Імперія — це царство (королівство), яке спромоглося поширити свою владу назовні та забезпечити своє панування над простором змінних розмірів.
Наведених визначень достатньо, щоб накреслити еволюційну лінію та виявити істотний фазовий перехід між об’єднанням племен і царством. Субстанцією такого переходу є політизація в розумінні політій, які відповідають просторам і чітко окресленим і стабільним, принаймні під кутом зору тенденцій, групам населення. Якщо визначити політію як соціальний простір умиротворення, спрямованого всередину, і ймовірної війни, спрямованої назовні, то перехід відбиває два полярні політичні розв’язання. «Сегментарне розв’язання» в границях племені та об’єднання племен забезпечує керування миром і правосуддям на всіх рівнях сегментації за допомогою створення стихійних і збалансованих коаліцій, які або знаходять мирне вирішення через переговори, або ж битимуться, доки проблема не буде розв’язана. Такий спосіб керування робить умиротворення чимраз імовірнішим, мірою того як ми наближаємося до сегментів і базових одиниць, а війну дедалі менш контрольованою, мірою того як ми підіймаємося рівнями сегментації й досягаємо простору, зайнятого фактичним чужинцем. Уважний розгляд прикладів, які постачають історіографія та етнографія, показує, що завжди існує певний упривілейований рівень сегментації, а саме той, де проблеми найчастіше і найшвидше розв’язуються мирно. На цьому рівні вже склалися постійні органи, і вони, за загальним правилом, зосереджені на зборах старійшин. Розв’язання проблеми базується на розкладі політії на складові сегменти спільноти, але без чіткого розриву з не-по-літією. На іншому краї можливостей лежить «унітарне розв’язання», яким політія визначається як однорідна спільнота, відмінна від не-політії. Вирішальним наслідком такого розв’язання є необхідність покладати керування миром і правосуддям на механізми чи процедури, спільні для спільноти як такої.