З огляду на те, що мирний стихійний або свідомий шлях закритий, залишається тільки одна можливість: війна, але війна, результатом якої буде накопичення вигод на користь якогось одного полюсу. Для того щоб встановити такий кумулятивний дисбаланс, потрібно й достатньо припинення племінної олігополярності. Тут можливі два теоретичні варіанти. Або олігополярність скочується до стану системи гри з численними дієвцями, в якій важко виробити правила й неможливо забезпечити їхнього дотримання. Наслідком буде вічна дика війна, з якої по черзі виходитимуть переможці й переможені та з якої колись має вийти останній переможець. Перетворення внутрішньо врівноваженої гри у внутрішньо нестійку гру вимагає здійснення двох умов. Треба, щоб зіткнулися кілька племінних олігополярностей. Зіткнення базується на здешевленні сполучення та на збільшенні наявних ресурсів: цю умову врешті-решт забезпечує економічний розвиток. Потрібно також, щоб деякі з воюючих знаходилися в становищі, вигіднішому рівно настільки, скільки необхідно для накопичення сили. Таку різницю можуть створювати різні чинники: позиція, краща для оборони, контроль місць проходу, менші витрати на сполучення, дещо родючіша земля, плодовитіші жінки, твердіші моральні якості тощо.
За другим можливим теоретичним варіантом, олігопо-лярність обертається на гру з двома, трьома або чотирма дієвцями, причому ця гра є теж внутрішньо нестійкою, бо кожний дієвець зацікавлений у тому, щоб ліквідувати інших, аби не бути ліквідованим самому. Можна уявити знову ж таки дві теоретичні ситуації. Дві, три або чотири племінні громади постійно мешкають у стані ворожих зіткнень, і сила цієї ворожнечі спонукає їх перетворювати тимчасові коаліції на вічні. Міцніша й краще організована коаліція має великі шанси на перемогу, і це є стимулом для всіх іти в цьому напрямку, створюючи собі окремі й постійні політичні органи. Або ж олігополярність стихійно еволюціонує від племені до громади, наприклад, під тиском більш жорсткої соціальної стратифікації. Такий шлях розвитку може механічно трансформувати два десятки стабільних сегментів у дві чи три нестійкі громади. Показовим прикладом може бути річкова долина, де здійснюється невідпорний тиск на користь виникнення двох політичних полюсів, один з яких рано чи пізно поглине іншого. Найвідоміші в історії приклади — цивілізації Єгипту та Нижньої Месопотамії, а також Інду, хоча історичний процес і був зупинений зникненням цієї двополюсної або, ймовірніше, триполюсної цивілізації. До цього прикладу можна додати й високогірні Андські плато, де коридор накреслений не річковою долиною, а двома паралельними пасмами гір. Можна також скомбінувати дві інші можливості: олігополярна спільнота перетворюється на поліполярну, яку кінець кінцем війна призводить до становища, в якому домінують дві, три або чотири політії. Для ще більшого ускладнення моделі її можна зобразити у формі спіралі, кінці якої тягнуться далі й далі, аж доки не будуть включені до єдиної трансполітії найвіддаленіші племінні елементи та громади. Цю модель вочевидь можна застосовувати до Китаю, щоб зрозуміти й пояснити його просування до імперії за приблизно дві тисячі років.
Аби мати правильне уявлення про зняття олігополярної перешкоди, слід звернути увагу на три моменти. У дуже довгій перспективі, тобто в масштабі тисячоліть, обумовленому міцністю племінної перешкоди, війна — це єдиний рушій еволюції. Але війна мобілізує інші види розвитку — економічний, політичний, ідеологічний, соціальний — сприяє їм. Війна — тотальне явище найвищого ступеня, оскільки все, що відбувається в суспільстві, позначається на ній, і навпаки. З цього випливає, що в людській історії дедалі більшого значення набуває випадковість, що поступове виникнення нових утворень чи явищ стає дедалі непередбачуванішим, а ретроспективні пояснення потребують ще багатшої документації.