Потрібно і достатньо повністю зосередитися на концепціях політії й політизації, щоб знайти еволюційну лінію війни та одержати пояснення динаміки цієї лінії. На стадії племені та громади політія розгалужується в комплексі морфологічної сегментації, причому кожний сегмент може слугувати політією для розв’язання конфліктів певної категорії. Через це війна стає потенційною й можливою на всіх рівнях сегментації — за межами базового осередку, яким є розширена сім’я. У такій сім’ї конфлікт може вибухнути, наприклад, між старшим і молодшим, і розв’язаний він буде тільки шляхом розщеплення та розділу супротивників на дві нові базові одиниці. За таких умов конфлікт може набути форми вбивства чи смертельного двобою, але, як і в стаді, це не буде війною. Війна починається або може спалахнути за межею сім’ї, як ми це бачимо на крайніх прикладах розкладу племен, наприклад у марокканському Рифі на початку XX ст. У нормальні часи конфлікти то легше розв’язуються мирним шляхом, що більше ми наближаємося до бази сегментації, і навпаки, тим важче мірою наближення до зовнішнього чужинного позаплемінного чинника. Силовий конфлікт може набирати цілий спектр форм від сімейної бійки до дикої війни між «напівлюдськими істотами» з їхніми «іграми м’язами». Поліси дають приклад зовсім іншої моделі. Вони є окремими політіями, що дозволяє проводити ефективне внутрішнє умиротворення, зокрема завдяки спрямованому усуненню сварок між лініями нащадків і родами. Крім того, поліси входять до олігополярної трансполітії — системи, здатної забезпечити дуже жорсткий контроль проявів насильства, хоча вона й не може усунути ризик того, що якась війна поверне на гірше й дійде до крайнощів боротьби на смерть. Такі обставини також сприятливі для вироблення трансполітійного права, яке дає змогу розв’язувати або попереджати конфлікти, а ті, що вибухають, стримувати засобами дипломатії. Результатом стає чітка й відчутна відмінність між війною й миром, яка зримо контрастує з племінною градацією ворожнечі. Поліси не ізольовані, а оточені чи лежать поруч із царствами та імперіями, які мають зазвичай набагато більше сил, які вони можуть мобілізувати, якщо вже не мобілізували. З цієї причини поліси можуть вступати в різкі конфлікти, коли йдеться про їхнє виживання як політій. За минулі тисячоліття всі вони без жодного винятку зазнали остаточної поразки або відступили перед сильнішим за себе суперником, навіть найславетніше й найдосконаліше з них — Венеція — у 1797 р. під тиском французького чобота.
На стадії королівств або царств, зважаючи на те, що політії були окремими, внутрішнє умиротворення певним чином спрямовується, а війна стає потенційністю в зовнішньому напрямку. Отже, усе залежить від системи гри, а сама вона — від кількості гравців. Коли їх дуже багато, війна стає перманентною й дикою, адже важко запровадити правила гри й неможливо примусити до їхнього дотримання. Оскільки необхідною умовою для цього є велика кількість гравців, таке становище стосується здебільшого громад, ніж царства. Точніше кажучи, гра може відбуватися під час переходу від громади до царства. Настає етап, коли племінна сегментація достатньо розхитана, аби громади перетворювалися на політії. Гарний приклад нам дають Мадагаскар в ХVІ-ХVІІІ ст. і Давній Китай. Сеньйорії феодальної доби в Європі та Японії є також аналогами, що виникли не в контексті руху до політичного об’єднання, а під час політичного розкладу внаслідок невдалого імперського досвіду. Коли два, три або чотири царства-політії входять до однієї гри, то логіка цієї гри веде до появи одного переможця. Його можна знати тільки в ретроспективі: хто міг би ставити на остаточну перемогу династії Цинь у русі до Китайської імперії? Кожен із конкурентів може вважати, що має шанси в битві на життя чи на смерть, оскільки йдеться про виживання однієї політії за рахунок усіх інших. Ось чому кожне царство прагне мобілізувати в часі всі свої ресурси на службу війні, і ось чому війна стає найбільшим чинником мобілізації соціальних ресурсів і людської енергії. Урешті-решт, коли царства опиняються в грі, де сходяться від п’яти до семи політій, війна переходить у той стан, в якому вона перебуває в полісах, оскільки олігархічна гра визначається кількістю гравців, а не їхнім характером.