Інший підхід виходить із того, що війни є політичними конфліктами. Це можна розуміти і як конфлікти між політіями. Сварки, суперництво за славу, набіги з метою пограбування достатні, щоб спровокувати війну. Війна, проте, сприймається як силове змагання чоловіків. Становище ускладнюється і стає трагічнішим, коли війна відображає конфлікт між політіями. Війну можна поставити на службу стратегії врівноваження та обмежених цілей. Або ж головним питанням може бути виживання самих політій, і тоді війна сягає своєї крайності — битви на смерть. Перехід войовничої фази чітко помітний між громадою й царством, і цей перехід залежить від ступеня політизації.
Війна потребує воїнів. Відсутність браку в них можна почасти пояснити психологією війни, яка несе задоволення та піднесення, які чоловіки можуть відчувати, коли б’ються між собою й перемагають. У жінок становище складніше: заміжні жінки, а надто матері залюбки б обходилися без цього, тоді як дівчата можуть закохуватися в героїв. Винагорода, яку обіцяє війна, а саме владу, авторитет й багатство, настільки значна, що в збільшенні кількості кандидатів не має жодної загадки. Це збільшення ще зрозуміліше, якщо дивитися не стільки на абсолютну винагороду, скільки на суперництво та змагання. Людська комедія, а більшою мірою соціальна, штовхає людей на те, щоб мати більше або щоб не мати менше, щоб бути кимсь більшим або не бути меншим за решту. Картина доповнюється певними невблаганними умовами, які виникають мірою утвердження політій. Для них програти у війні значить ризикувати втратити все. За винятком олігопо-лярного стану, який є надзвичайно рідкісним і трапляється на племінній стадії, війна стає грою «або пан, або пропав», коли вам не залишають права не грати. За таких умов у людей просто немає можливості не брати участі в грі. Залишається тільки переконати себе в безпосередніших і слушніших матеріальних та ідеологічних причинах, щоб ризикувати своїм життям у війні.
Соціальна стратифікація та ієрархія
Потрібно відрізняти ці дві реалії. Соціальна стратифікація — це рангування індивідів і груп населення на шкалі, градуйованій у таких величинах, як влада, багатство і авторитет. Соціальна ієрархія — це законне й ідеологічне затвердження стратифікації. Кінцевий традиційний стан не викликає жодних дискусій щодо великих ареалів, які можуть бути чи вже були імперіалізовані. У всіх них існує ієрархія, яка поділяє все населення ойкумени на три класи, чи стани, чи основні розряди. Ієрархія діє в ойкумені, тобто щодо населення культурного ареалу, як система, інкорпорована в реальну чи потенційну політію. З культурної точки зору, немає сенсу розподіляти людей на три основні стани. Із загальнолюдської точки зору, не існує будь-якої видимої причини поділу населення. Соціальна ієрархія — суто політичний феномен, пов’язаний з ієрократичним ладом. «Групи населення» — це спільноти, елементи яких визначають одна чи кілька спільних рис. Ці риси — соціальні функції, що дозволяють відрізняти ратаїв, священиків, ремісників, торговців тощо. Отже, усі жителі відповідного, з політичної точки зору, ареалу розподіляються на функціональні класи, а класи розташовуються на шкалі звань, яка робить їх нерівними. При такому розподілі повністю ігноруються особисті якості індивідів, які ніколи не враховуються в цій системі, але можуть ураховуватися і враховуються в межах інших опорних систем.